Читати книгу - "Червона Офелія"

— Тьху на тебе! Здався він тобі зараз! — спересердя проказав Казиміренко. — Виберемося звідси — сам про все дізнаєшся! Вір мені! Просто вір, Марку.

— Не люблю сюрпризів, пане поручнику. Особливо за таких обставин.

— Ну і куди далі, Шведе? Бачиш? — кивнув Казиміренко, важко дихаючи. — Попереду стіна. Думаєш, кліше заховали десь тут?

Він присвітив ліхтарем, та перед ними, дійсно, була тільки суцільна стіна. Нічого більше.

Марко почав обмацувати цеглини перед собою; натискати на них з усієї сили.

— Раз кліше тут немає, значить, повинен бути прохід далі, пане поручнику! Мусимо його знайти… Присвітіть-но мені краще!

Проте цегляна стіна була суцільною, без будь-якого натяку на можливість виявити у ній двері чи прохід.

— А це що? — Казиміренко глянув собі під ноги, запнувшись і ледве не втративши рівновагу.

Кругла ляда була так вміло замаскована у кам’яній підлозі, що, якби не кільце, об яке перечепився Казиміренко, вони б її і не помітили.

Марко потягнув ляду за кільце на себе. Вона, на диво, легко піддалася. Під нею, гублячись у темряві, починалися кам’яні сходи…

— Овва! — проказав поручник.

— Ну що, йдемо вниз?

Марко ступив на ті сходи першим і за мить розчинився у густій темряві підземного ходу. За ним уже спускався Казиміренко, намагаючись тримати ліхтар так, щоб освічувати дорогу попереду.

Потаємний хід виявився вузьким, на одну людину, але сухим і з придатним незастояним повітрям.

— Куди він може вести, Марку? — промовив поручник.

— Звідки мені знати? Подивимось.

— А що, твій інформатор тобі цього не сказав?

— Він мені і так забагато сказав, — відмахнувся Швед. — Решту мусимо вивідати самі.

Спуск сходами раптом припинився, і перед ними відкрився довгий і вузький коридор. Він вів кудись уперед, видаючись безкінечним і втопаючи у темряві.

— Куди ця чортова нора, трясця його матері веде? — вилаявся Казиміренко. — Марку, ти переконаний, що ми до чогось путнього доберемося?

— Дізнаємося, пане поручнику. Не нервуйте!

А коридор усе тягнувся і тягнувся. Цегляні стіни тут були такі ж сухі, склепіння достатньо високе, в людський зріст; ні відгалужень інших ходів, ні яких поворотів.

Нарешті здалеку наче долинув якийсь звук.

— Що це? Що за гуркіт? — прошепотів Казиміренко. — Прислухайся, наче віз над нами їде…

Марко напружив слух.

— Так і є, віз. Ми зараз, вочевидь, проходимо якраз під дорогою, пане поручнику!

— Під дорогою? То ми в центрі Тарноруди зараз, виходить? — ошаліло промовив Казиміренко. — Чекай, чекай, Шведе… А що якщо цей хід веде по ту сторону кордону? Коби ми не втрапили у халепу!

— Попід Збруч чи як? — поцікавився Марко. — Не думаю… Гадаю, все прозаїчніше. Цей хід веде до схованки, у якій вчора залишили кліше. Воно весь час було в маєтку, вночі його винесли, скориставшись оцим ходом…

— Шведе, ти мені не договорюєш! — суворо мовив Казиміренко. — Звідки тобі відомо про хід, про те, що кліше винесли вночі…

— Я спочатку мушу усе перевірити, аби не зробити з себе і з вас посміховисько, — відповів Марко. — Тоді усе й поясню. А поки вірте мені так само, пане поручнику, як вимагаєте, аби я довіряв вам, щодо Євгена Остапенка.

Потаємний хід тим часом почав поступово звужуватися.

— І що ж це ми, Марку, в чиїй печі виліземо на світ Божий? — тихо мовив Казиміренко.

— Побачимо скоро. Десь та й виліземо.

Та перед носами Шведа і поручника раптом виникли двері. Звичайні, дерев’яні, навіть не дуже міцні.

Марко прислухався, дістав револьвер. Обережно натиснув на клямку, і двері з легеньким скрипом піддалися. Тут було прохолодно й апетитно пахло ковбасою. Від ароматів копченого м’яса і часника шлунок зрадницьки забуркотів. Тільки тепер Марко відчув, що по-справжньому голодний.

Казиміренко ж тим часом підняв над головою ліхтар і освітив простір навколо себе: світло поволі обійшло стіни, полиці дерев’яних шаф, вихопило з темряви пузаті дубові бочки.

— Шведе, ми у чиємусь льоху! — пошепки сказав Казиміренко. — Ти тільки поглянь! Оце запаси!

Навколо, на здоровенних гаках висіли шматки солонини, в’язанками — готова домашня ковбаса, копчена буженина та запечена підчеревина. Поряд — розчепірені свіжі свинячі туші.

— Оце так… — Марко ковтнув слину. — І де це ми опинилися?

— Схоже у льоху нашого тарнорудського різника! — відповів Казиміренко. Він для прикордонників м’ясо та солонину заготовляє, але я тут ніколи раніше не бував. У будинку завжди розмовляємо. Та все вказує на те, що мій здогад правильний, і таємний хід справді привів нас до його льоху!

— І де ж нам шукати тут кліше? — проказав Марко швидше сам до себе, ніж до поручника.

— Слухай, я гадаю, досить із тим кліше панькатися. Якщо воно у цьому льоху, проводимо обшук та й по всьому!

— Було б добре, аби Крамовський сам нам сказав, де він заховав його… — Марко замислено оглядівся. — Доводь потім, що Микола Савович причетний до викрадення!

— Слухай, Марку, то ти всерйоз переконаний, що Крамовський натягнув жіночу сорочку, непомітно прокрався повз сплячого Матрусяка, в надії, що той сприйме його за привид пані Мордвінової, пройшов цим ходом, заховав у різника в льоху кліше, повернувся у той самий спосіб до маєтку, але Матрусяк прокинувся, упізнав його, і той застрелив нещасного? — розклав усе по поличках поручник.

— Схоже на те… — кивнув головою Марко.

— Де ж тоді зброя, голубе? — поцікавився Казиміренко. — Зброя має бути все ще у маєтку, виходить…

— Цілком можливо, якщо Крамовський не знає ще якихось потаємних місць, де її можна заховати… Єдине, що мене бентежить, це марка «Браунінг-Бебі»… Чому пістолет жіночий?

— Мене бентежить сукня, а не зброя, — пхикнув Казиміренко. — Я був у Бресті, у 1918-му, під час підписання договору. Там усі дипломати були з маленьким браунінгами. Зручно, непомітно, у долоні вміщається…

— Ну, то тоді нехай вас не бентежить і сукня, — відповів Марко. — Наш Крамовський — театрал, до того ж дуже часто виконує на сцені жіночі ролі. І має, так я чув, слабкість до стосунків з чоловічою статтю, наче жінка.

— Пхек… — кашлянув Казиміренко. — Аби ж його качка копнула! Шведе, звідки ти то все знаєш?

— З надійних джерел, — байдуже відказав Марко. — Ну що, повертатимемось назад, тим же шляхом, а тоді з обшуком чи…

— Нічого подібного! — заперечив Казиміренко. — Я більше в ту діру не полізу. Виходимо, значить, з льоху, ти залишаєшся з різником, а я на заставу, за хлопцями.

— Гаразд, — погодився Марко. — Виходимо.

Шарпнув двері — вони виявилися лише тісненько причинені. Сонячне проміння вдарило в очі, й на мить їх обох засліпило.

Казиміренко й собі зашквірився, аж сльози виступили. Поправив каскетку.

— Ваше благородіє… А що… чому? Звідки ви взялися?

Різник — дебелий