Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

— Спасибі вам, — дякує Христя. — А я й сама збираюся у село.

— Як? Чого?

— У гості. Спасибі хазяйці, пускають.

— То от і гаразд: я тебе й підвезу.

А тут і Загнибідиха, зачувши у дворі гомін, виткнулася з хати.

— Хто то? — питає Христі.

— Це наш сусіда, з села.

— От і гаразд: то завтра з ним і поїдеш.

— Оце ж ми й раємося, — каже Карпо.

— То чому ж ти чоловіка не закличеш у хату? Добре гостей приймаєш! — жартою виговорює Загнибідиха Христі.

— Спасибі вам, — кланяючись, дякує Карпо. — Я тут не сам, — за ворітьми шкапа.

— Ну, то що! Хіба й у двір не можна завести? Переночуєш тут, а завтра й поїдете. Заїзди, заїзди! — каже Загнибідиха.

Христя рада, а Карпо ще радніший. То йому на базарі стій і не спи цілу ніч; стережи шкапу та добра, що на возі; а то він у хазяйському дворі заночує.

Поти Карпо розпрягав шкапу та возився коло воза, Христя скінчила роботу і кликнула його в кухню. Увійшла до їх і хазяйка. Така обхідчаста, така ввічлива; розпитує про село, про сходи, про Христину матір; хвалиться не нахвалиться Христею.

— Ти б засвітила та вечеряти гостеві дала, — сказала вона, коли почал'о смеркати, і вийшла в кімнату.

Поти Христя засвітила світло, поти витягла страву з печі, уже Загнибідиха і звернулася, та ще й з непорожніми руками: чарка горілки трусилася і грала проти світла у її руках. Вона піднесла її Карпові. Той, щиро подякувавши, випив і почав вечеряти.

— Добра у тебе, Христе, хазяйка, — сказав він, коли Загнибідиха вийшла З кухні.

— Все рівно, що мати, — одказала та тихо.

— Значить, тобі добре! За селом байдуже?

— Всього буває. Часом — з квасом, порою — з водою... А у вас же на селі як? — І Христя почала розпитувати про знайомих.

Карпо розказував, що за нею журяться дівчата.

— Горпина скільки раз забігала провідати матір, розпитати за тебе; хвалиться, що тепер без тебе й улиця — не улиця; все збирається сама у город служити. Вона б, може, й зібралась, так мати спиняє.

— А Ївга? — спитала Христя.

— Ївга заміж збирається.

— За кого? Карпо уміхнувся:

— Та вже ж не за кого — за Тимофія! Там у них чудасія, та й годі. Вона то хоч і зараз, так він, бач, не хоче. Діло дійшло до суду, до позвів... А це хтось казав, що, либонь, наладилося. Незабаром і весілля.

— Нуте, а Супруненко удовольнився?

— Удовольнився!.. Все налазить на матір за подушне. Коли б я не одстоював, то хто його знає, що б воно й було. Сказано — як оса та ув'яз! Та, видно, йому бог не попустив сього даром.

— Як саме?

— Колотиться з сином. То він був недужий, а то й одужав, та хто його знає, що йому поробилося: ходе, як дурний. А це після свят надумав кидати батька, — піду на заробітки... Батько не пускає; так хоч у город піду наймуся, а в одну шкуру — не хочу дома бути! Батько здержує, не пускає. Звісно, соромно такому багатиреві сина-єдинця у найми пускати, а він рветься. Доходе до лайки й до бійки. Грицько хвалився, — либонь, п'яненький! Якби, каже, знав таку свою лиху годину, не боронив би йому тебе брати.

— Хай він піде тричі умиється з своїм Федором, — одказала гордо Христя.

Розмова на тому і порвалася. Карпо, довечерявши, пішов до шкапи довідатися, а Христі чогось так важко на душі стало, їй наче й шкода Федора, а згадає про похвалки Грицькові — Досада так і впнеться в серце. "Як то він носиться з своїм Федором! Дума, як багач, то так усяк і побіжить за його..."

Невесела лягла вона спати і довго не спала. То вона ворочалась; то думки все такі непривітні ссали за серце — і вона важко зітхала, їй зразу одпала охота і додому їхати. Чого вона поїде? За матір Карпо звістку привіз — здорова, тільки журиться... А кого їй більше бачити? Ще стрінеться з дурноверхим Федором, то знову підуть про неї поговори... Незчулася, коли й заснула. Прокинулась — уже світ білий заглядав у вікна, і Карпа не було в хаті. Вона вийшла довідатися — чи немає на дворі, — і на дворі не було.

Карпо махнув на базар, щоб мерщій справитись і, не гаявши часу, повернути додому. Коли він вернувся, Христя не тільки зібралася в дорогу, а й по хазяйству — дров наносила, овощ на страву накришила.

— А що, справилася? — питає Карпо.

— Уже.

— То й поїдьмо.

— Зараз хазяйка з базару вернуться.

Загнибідиха не забарилася: про неї тільки що говорили, а вона і на поріг. Христі здалося, що вона наче і на липі трохи почервоніла, і очі в неї сялиграли.

— Забарила я вас? — спитала.

— Ні, я сам тільки що в хату, — одказує Карпо.

— Ну, й гаразд. А я думала — забарила, та поспішаю-поспішаю... Оце, Христе, повези своїй матері гостинця від мене, — повернулася до Христі, виймаючи з кошика пухку, високу булку.

— Нащо?

— Не твоє діло. Бери! — суворо сказала Загнибідиха.

Христя, подякувавши, взяла і завернула булку в нову хустину.

— А це вам на дорогу, — вийнявши паляницю і дві рибини, подає Карпові.

— О господи! — аж скрикнув той. — Спасибі вам, спасибі! Я не знаю, як вам і дякувати... І на ніч пустили, а тут ще й це... Спасибі вам.

— Чому не одягаєшся тепліше? — повернулася знову до Христі. — Бери свиту, бо тепер ще хто знає, що буде до вечора. Христя покірливо одяглася, підперезалася.

— Прощайте ж. Спасибі вам! — дякували разом Карпо і Христя, вихо дячи з хати...

— Щасливо... Їдьте здорові! Гляди тільки, дядьку, — усміхнувшись, каже Карпові, — не завези зовсім дівки, бо без неї і я тут пропаду.

— Як же се можна! — одказав Карпо. Уже вони й посідали. Карпо узявся за віжки.

— Христе, — кликнула Загнибідиха. — Іди лиш сюди на час, я маю щось сказати.

Загнибідиха одвела її геть і, дивлячись в очі, тривожно почала:

— Кланяйся, Христе, від мене матері, хоч я її й не знаю... Скажи, що гроші за службу не пропадуть... Чуєш? Так і скажи. Не він віддасть, сама верну... Чуєш же? — утретє допитується Загнибідиха.