Читати книгу - "Не моя, Елла Савицька"

- Я почекаю, Насть. Мені не вперше,  – дівчина підняла погляд своїх бездонних очей, в яких Стас тонув кожного разу, коли дивився в їх непроглядну глибину.

- Нема чого чекати, – а сама по лінії його скул ковзає вирами своїми, перечить самій собі. І знову усмішка на його пухких губах.   

- А кажеш нема чого. 

- Стас...

 - Насть...

 - Який ти впертий!

- Дуже. Особливо відносно тебе, – море викинуло хвилю на берег, окропивши їх прохолодною водою, і змусивши дівчину відвернутися.

Дуже важко було знаходитися поруч. Дуже неправильно. Особливо неправильно те, що їй це подобалося. Адже вона сама навмисно пішла з казино, щоб перетнутися з ним і хоч би декілька хвилин провести наодинці. Хай так. Хай усвідомлюючи той факт, що їм не бути разом, але якась частина її серця вимогливо тягнулася до цього самовпевненого парубка, з бейзболкою, козирком назад, і сережками у вухах. Стас не той, хто їй потрібен. Не той, про кого вона мріяла все життя. Не її чоловік – скеля, за яким вона буде принцесою в своєму палаці. У неї вже є чоловік. Її чоловік. Йому вона збирається народити дитину, як тільки у них це вийде. Вони сім'я. Серце зрадницьки кольнуло. «Якщо все так добре, то чому ж ти тоді стоїш тут, на березі теплого моря і ділиш одні зорі не з чоловіком?» - погано прошепотів внутрішній голос. Настя не придумала, що відповісти Стасу. І Стас мовчав. Вона не знаходила слів прогнати, а він не шукав причини піти. Так і стояли біля моря, дивлячись як місяць, такий далекий від землі, розпластується на поверхні води, і дозволяє їй ніжно гойдати його на своїх хвилях. Стас закурив.

- Пішли, я проведу тебе до готелю. 

- Я дійду сама. У тебе справи ще є, ймовірно. 

Він не відповів, пішов вперед, діждався поки дівчина відійде від пляжу і піде у бік готелю. Біля входу їх зустріла галаслива компанія, тут же бурхливо вітаючи Стаса і буквально забираючи його з собою. Вже внизу на сходинках, парубок обернувся і зустрівся з Настею поглядом. А потім відвернувся, хлопнув одного з парубків по плечу і натовп зник в темноті вулиці.

Насті хотілося побігти услід, наздогнати його і втекти разом з ним.  Не мало значення куди. Нехай навіть в клуб, де сходить з розуму молодь. Аби ще раз відчути на собі цей його погляд, усмішку на неймовірно привабливому обличчі, і по губах кінчиками пальців провести. Господи, Настя ледве не завила. Відчула себе жахливою, грішною, занепалою жінкою. Що за кара така? За що? Що вона в житті зробила не так, що зараз доля вирішила вивернути її навиворіт і випатрати? 

Піднявшись в номер, виявила, що Віктора ще не було. Дзвонити йому не стала. Якщо він сам не порахував потрібним дізнатися, де вона знаходиться, то який сенс дзвонити і говорити – я дійшла до номера і лягаю спати? Жодного.