Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

-- Отже, Ви хочете, щоб я вирішував Ваші проблеми. Я вже волію чистити Ваші чоботи.

-- Ця позиція вже зайнята.

-- До речі, про зайняті позиції. Хіба Клюге вже не займається тим, чим Ви просите зайнятися мене?

-- Авром Клюге в багатьох відношеннях прекрасна і чесна людина. Має певні навички в слідчій роботі й такий собі талант у Мистецтві. Чудово керує ресурсами і людьми. Його просунули саме на той рівень, який найкраще відповідає його здібностям.

-- Отже, він вже намагався знайти підпалювача і зазнав невдачі.

-- Саме так.

-- Лорде Морно, я прийму Вашу “пропозицію”, бо не бачу прийнятної альтернативи. Але наполягаю на одній умові.

-- Якій умові?

-- В мене є просто невідкладна особиста справа. На невідомий проміжок часу мене в Люсернісі не буде. Я планую вирушити щонайпізніше через два-три дні. Я не можу прийняти Вашу пропозицію, поки не закінчу цю справу.

Він втупився в мене.

-- А якщо я наполягатиму, щоб ти негайно взявся за виконання своїх обов‘язків?

-- Я буду змушений вирушити цієї ж ночі, без належної підготовки, і прийму всі наслідки, що витікають з цього рішення.

Він розмірковував, не зводячи з мене погляду, один обгризений ніготь стукав по столу.

-- Гаразд, магу, -- нарешті промовив він. – Можеш одягнути мантію спеціального радника після повернення. Але присягнеш на вірність зараз.

Чорт. Але це не мало значення. Якщо мені вдасться вижити під час подорожі в пекло і повернутися, то тоді й буду розбиратися з наслідками.

-- Чудово, -- сказав я, хоча мав на увазі зовсім протилежне, і він задзвонив у свій дзвіночок, встав і обійшов навколо стола.

20

Церемонія включала у себе стояння на колінах, повторення присяги перед трьома знудьгованими клерками, що виконували роль свідків, і дуже довгий пергаментний папір з цілою купою написаних дрібним почерком слів, на який я поставив підпис, а він печатку. Після цього були ввічливі аплодисменти, поплескування по спині, ковток паршивого Корунського бренді після тосту за короля – тепер мого короля – і через десять хвилин я опинився перед сходами в Губернаторський Палац з копією присяги в руці й чудовим видом на Променад.

Я почав короткий шлях додому. Певне розчарування -- після десяти років таким чином офіційно змінити свій статус вигнанця. Пам‘ятаю, я подумав, що коли розповім це Амрі, то вона буде сміятися до сліз, і посміхнувся. Я перестав посміхатися, коли згадав, наскільки малоймовірно, що я ще колись побачу її. З зусиллям я прогнав ці думки і зосередився на навколишньому світі. Я був у Люсернісі, на Променаді, оточений найбільш елегантними будівлями в світі. Стояла пізня осінь, що в Люсернісі означало приємну прохолоду і свіжість. Дерева якраз змінювали колір, повсюди було жовте і золоте листя. Ще краще, було дуже малоймовірним, що хтось спробує вбити мене під час цієї прогулянки. Я відкрив, що найбільшу радість приносять дрібниці.

Невеличкий садок перед садибою виглядав жахливо. Тобто нічого не змінилося. Я відчинив декоративні ворота, поклав руку на величезні блакитні вхідні двері й прошепотів до них. Вони показали мені всіх, хто приходив і стукав, відколи я востаннє питав їх. Ніхто, кого я знав. Ще одним шепотом я відімкнув замок і зайшов всередину.

Кіль був у вітальні. Там також знаходилася повна грошей скриня. Кіль виглядав на знудьгованого, здавалося, він от-от засне.

Я кинув пергамент на запилений комод і сказав.

-- Прокидайся, Кілю. Де пан Марл?

-- Прибирає десь. Марл тільки глянув на це місце, брови в нього вигнулися дугою і він почав щось бурмотіти. Думаю, пилюка для нього – щось типу заклятого ворога.

-- Ти не дуже помиляєшся, -- відповів я. – Пан Марл служив на флоті.

-- Якому?

-- Здається Пінгульському. Але повір мені, вони всі однакові. А де Крейда і решта багажу? – Тобто Півмісяць.

-- В будиночку позаду.

-- В каретній.

-- Хай тобі буде, в каретній. Вони з Марлом вирішили, що краще не заносити його додому.

-- Розумна обережність, але абсолютно зайва. Я б запитав, чи ви їли, але знаю, що ні. В домі немає нічого їстівного. Збери всіх, будь ласка, а я тим часом покличу найманий екіпаж. Ми добряче пообідаємо, а тоді нас чекає робота.

Поки Кіль пішов по інших, я висунув голову в двері й пронизливо свиснув. Хлопчина років десяти, один з багатьох, що тинялися по Променаду, помахав до мене капелюхом. Я провів пальцем коло і він побіг в напрямку Драконових Воріт. Менше ніж за десять хвилин позад дому чекала карета. Якщо ти живеш на Променаді, найманий екіпаж в тебе завжди під рукою.

Я ще раз перевірив клітку Півмісяця і ми вирушили до “У Фрауда”. Я наказав екіпажу чекати. Обід, як завжди, був відмінний, а обслуга, як завжди, паскудною. Ми їли мовчки, адже ми не снідали, а їжа перед нами заслуговувала того, щоб зосередитися на ній. Коли залишилося тільки вимачати підливку і колупатися в зубах, я промовив.

-- Панове, вітаю вас в Люсернісі. Хотів би я, щоб ми могли відкинутися в кріслах і кілька годин переварювати їжу і пити вино, але в нас сьогодні купа роботи, а залишилося тільки пів дня, щоб все це зробити. Ось чим ми займемося далі: добудемо фургон, відвідаємо м‘ясника, повернемося в садибу за нашим вантажем, а тоді з‘їздимо на цвинтар. Крейдо, ти вмієш вправлятися з фургоном?

-- Так, магу, - відповів він.

-- Чудово. Тоді вирушаємо.

Я б дав заробити другові Амри,