Читати книгу - "Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті"

— О! — сказала дівчина, і її обличчя зарум’янилося, а очі стали ще більшими. — Тож ви схильні вважати, що хтось інший це зробив!

— Évidemment[60], мадемуазель. — Пуаро усміхнувся.

— От я дурна! Я неправильно висловилась. Я хотіла спитати: ви здогадуєтеся, хто це зробив?

Вона нетерпляче нахилилася вперед.

— У мене є кілька ідейок, — сказав чоловічок, — звісно, це мої підозри, назвемо їх так.

— Розкажете мені? Будь ласка, прошу!

Пуаро заперечно похитав головою.

— Це, мабуть, було б нечесно.

— Отже, ви підозрюєте когось конкретно?

Він лише ухильно похитав головою.

— Якби я хоч трохи більше знала, — далі благала дівчина, — мені було б набагато простіше. І я, можливо, могла б допомогти вам. Саме так, я могла б допомогти.

Її благання справді обеззброювали, але мій друг не відступав.

— Герцогиня Мертонська досі переконана, що це була моя мачуха, — із задумливим виразом промовила дівчина і кинула на Пуаро запитальний погляд.

Він не відреагував.

— Але мені важко повірити, що це можливо.

— Що ви думаєте про неї? Про свою мачуху?

— Скажу так: я майже не знаю її. Я була в пансіоні в Парижі, коли батько одружився з нею. Коли я повернулася додому, вона була доволі приємна. Тобто вона просто не помічала моєї присутності. Я думала, що вона пустоголова і… корислива.

Пуаро кивнув.

— Ви згадали про герцогиню Мертонську. Ви часто з нею бачитесь?

— Так. Вона дуже добре до мене ставиться. За останні два тижні я провела з нею дуже багато часу. Цей жах через усі ці розмови, репортерів, ув’язнення Рональда та все інше. — Дівчина затремтіла. — Мені здається, що у мене немає справжніх друзів. Але герцогиня — чудова жінка, і він теж, її син тобто.

— Він вам подобається?

— Я вважаю, що він сором’язливий, скутий і з ним досить тяжко знайти спільну мову. Але герцогиня багато говорить про сина, тому я відчуваю, що знаю його насправді краще, ніж думаю.

— Зрозуміло. Скажіть мені, мадемуазель, ви дуже прив’язані до вашого двоюрідного брата?

— До Рональда? Звичайно. Він… ми не часто бачилися з ним за останні два роки, але до цього він мешкав у нашому будинку. Я… завжди вважала, що він чудовий. Він постійно жартував і вигадував, що б такого божевільного зробити. О, з ним у нашому похмурому домі все було інакше.

Пуаро співчутливо кивнув, але продовжив, висловивши твердження, яке шокувало мене своєю непристойністю:

— Тоді ви не хотіли б побачити його повішеним?

— Ні, що ви! — і Джеральдін сильно затремтіла. — Тільки не це! О! Якби лишень це була вона, моя мачуха. Це мусить бути вона. Герцогиня так каже.

— Он як! — кинув Пуаро. — Якби лишень капітан Марш залишився в таксі, чи не так?

— Так, принаймні… Що ви маєте на увазі? — Дівчина насупила лоб. — Я не розумію.

— Якби він не пішов за тим чоловіком у будинок. До речі, ви чули, як хтось заходив?

— Ні, я нічого не чула.

— Що ви робили, коли увійшли в будинок?

— Я побігла просто нагору, щоб дістати перли.

— Так, звичайно. І це зайняло трохи часу.

— Саме так. Я не могла одразу знайти ключ від своєї скриньки з прикрасами.

— Так часто буває. Що більше поспішаєш, то повільніше все виходить. Пройшло трохи часу, поки ви зійшли вниз, і тоді ви побачили свого двоюрідного брата у холі?

— Так, він ішов від бібліотеки. — Вона ковтнула.

— Я розумію. Це вас налякало.

— Так, — сказала Джеральдін із вдячністю за його співчутливий тон. — Розумієте, я заціпеніла.

— Так, це очевидно.

— Ронні лише сказав у мене за спиною: «Привіт, Діно, знайшла?» — і я аж підстрибнула.

— Так, — спокійно сказав детектив. — Як я вже говорив, шкода, що він не залишився надворі. Тоді таксист зміг би підтвердити, що ваш двоюрідний брат не заходив у будинок.

Дівчина кивнула. Сльози потекли з її очей і почали капати на коліна. Вона підвелася. Пуаро взяв її руку.

— Ви хочете, щоб я врятував його для вас, чи не так?

— Так, так! Будь ласка, зробіть це. Ви не знаєте…

Вона стояла, намагаючись контролювати себе, і стискала кулаки.

— Вам нелегко жилося, мадемуазель, — тихо промовив мій друг. — Я розумію. Так, життя було нелегким. Гастінґсе, викличете мадемуазель таксі?

Я пішов із дівчиною і посадив її в таксі. На той час вона вже заспокоїлася і мило подякувала мені.

Повернувшись, я побачив, як Пуаро із засмученим виглядом та зморщеним від думок чолом ходить сюди-туди кімнатою.

Добре, що задзвонив телефон і це відволікло його.

— Хто це? О, це ви, Джеппе. Вonjour, mon ami[61].

— Що він хоче повідомити? — поцікавився я, підійшовши ближче до телефону.

Нарешті, після кількох вигуків, Пуаро заговорив:

— Так, а хто по неї приходив? Вони знають?

Хоч якою була відповідь, він не такого очікував. Його обличчя набуло смішного виразу.

— Ви впевнені?

— …

— Ні, я просто трохи засмутився, це все.

— …

— Так, мені потрібно впорядкувати свої версії.

— …

— Comment?

— …

— Яка різниця, я мав рацію. Так, одна подробиця, як ви кажете.

— …

— Ні, я досі дотримуюсь тієї самої думки. Благаю вас провести подальші розслідування у ресторанах поблизу Ріджент-ґейту і Юстона, Тоттенгем-Корт-роуд і, можливо, Оксфорд-стріт.

— …

— Так, чоловік і жінка. А також поблизу Стренду незадовго до опівночі. Comment?

— …

— Так, я знаю, що капітан Марш був із Дортгаймерами. Але на світі є й інші люди, окрім капітана Марша.

— …

— Казати, що я впертий, як віслюк, негарно. Tout de même, зробіть мені ласку, благаю вас.

— …

Він поклав слухавку.

— Усе добре? — нетерпляче запитав я.

— Чи добре? Мене це теж цікавить. Гастінґсе, ту золоту скриньку дійсно купили у Парижі. Її замовили листом із відомого паризького магазину, який спеціалізується на таких речах. Лист був написаний від імені такої собі леді Акерлі — Констанції Акерлі. Очевидно, що такої людини не існує. Лист отримали за два дні до вбивства. На ньому були ініціали (можливо) замовника, викладені рубінами, і напис усередині. Це було термінове замовлення, як то