Читати книгу - "Гра почалась 4. Губернатор, Євгеній Шульженко"

Євген підійшов до Миколи та зашипів йому, що зараз не час пиячити чи вибирати собі напої. Не той зараз час, та не те місце. Треба негайно забирати те, що треба та тікати. На ватажка вмови хлопця не подіяли, хоча він подивився здивовано на Євгена. Той був білий як крейда, почав сіпатись. Але нічого не зробив.

Майбутній губернатор чортихнувся, розвернувся та пішов в темряву до тих рядів, де мали бути рюкзаки. Треба негайно вимітатись. Серце калатало, в голові починало потроху паморочитись. Знайшовши ряд з сумками, почав шукати саме рюкзаки. В цей момент, він необережно розвернувся та заціпив металеву конструкцію, на який висіли карабіни. Конструкція хитнулась та впала, розрізавши темряву.

Євген міг присягнутись, що почув з дальнього ряду як дзвякнуло декілька пляшок, які Микола певно тримав в руках. Він мав дивитись за наметами, а не будити дітей, що там спали. Хлопець присів, прислухаючись до темряви та тиші, що знову повернулась до залу. В мить, почулись рухи, хтось вставав та позіхав. Після цього, почулись кроки, вони почали наближатись до Євгена. Якщо він зараз не вискочить до іншого ряду, його буде помічено. Що буде потім – не відомо.

Останнє, що могло увігнати хлопця в паніку, це ліхтарик, який почав світити між рядами. Євген підскочив та почав пересуватись до краю ряду, щоб вискочити в коридор та побігти до Миколи, попередити того про дитину, що бродить залом. Та не встиг Євген добігти до коридору, як весь гіпермаркет заполонила сигналізація. Вона почала пищати так голосно, що у вухах задзвеніло. Він почув як в продуктовому залі почали підскакувати діти, почулись крики та команди.

​Хлопець вискочив до коридору, вже не ховаючись, побіг до Миколи. Заскочивши до ряду з ліхтариками, впав на підлогу, не втримавшись та закричав, що потрібно тікати.  Євген підняв очі на ватажка та побачив, як той, приклавшись до відкритої пляшки, зробив декілька ковтків, скривився та посміхнувся. Микола побачив переляканого Євгена та засміявся. Голосно засміявся, оскільки сигналізація тільки но припинила вити.

​Ось в цей момент, майбутній губернатор не втримався, він схопився за ряд з алкогольними напоями та почав його трясти. Він хотів підняти галасу та на зло ватажку, розбити декілька бісових пляшок, які полетять від його рухів. Діти в наметах точно прокинуться, хай ватажок запам’ятає, що він має бути відповідальним, а не робити дурні речі.

​Коли Євген зрозумів, що ряд з напоями не закріплений до стіни, вже було пізно. Шафи захитались та полетіли прямісінько на хлопця. Він відскочив, але декілька пляшок розлетілись, скло полетіло в різні сторони. Ряд, шафа за шафою, почали падати на підлогу. Галас здійнявся неймовірний. Скло розбивалось, рідина розліталась. Поселенці продуктового залу мали бути глухими, якби не почули цей шум.

​Найстрашніше було те, що Микола не встиг відреагувати та відскочити. Велетенська повна пляшок шафа впала прямісінько на ватажка. Його придавило миттєво, він почав кричати від болю. Шафи падали далі, накриваючи всі п’ять наметів. До крику болю Євгена, приєднались голоси інших дітей. Що ж він накоїв. Скло важке, шафи металеві. Ймовірність, що хтось звідти вилізе – взагалі мінімальна. Євген декілька секунд стояв як вкопаний. Ватажок майже перестав рухатись, діти в наметах ледь совались, навіть не намагаючись вибратись з пастки, адже були надійно придавлені.

​Євген чітко усвідомив в той момент – діти разом з ватажком оселі Сонця не помруть, вони лише заснуть як всі дорослі. Ця думка принесла неймовірне полегшення, наче камінь впав з плеч. Хлопець напружив м’язи та що сили чкурнув до виходу. Вискочивши до кас, майбутній губернатор врізався в високого чорнявого хлопця, який виник з темряви. Той намагався зупинити злодія, але Євген наніс декілька сильних ударів ногами та руками. Хлопець не встиг поставити блок, та не втримавшись, впав на підлогу. Він вдарився головою та втратив свідомість.

​Степан увесь час, поки Євген говорив, сидів та дивився на друга, не відводячи погляду. Коли той закінчив, командир закрив обличчя руками, закрив очі. Такого він навіть уявити собі не міг. Хлопці та дівчата гіпермаркету хотіли помсти не за крадіжку, вони вважали, що Євген навмисне приспав дітей в наметах. Такий собі кровожерливий план. З опису Євгена, ця ситуація була не навмисна, але Миколу він точно хотів скривдити чи налякати. Його необдуманий гнів спричинив страшну біду. І тепер діти гіпермаркету хотіли відповісти. Ось, чому вони підпалили гуртожиток, ось чому вони хотіли наздогнати втікачів. Їх ціль була – приспати всіх, особливо Євгена.

- Виходить, - мовив тихо Степан, - що тепер вони чекають саме на тебе, щоб тебе покарати – він помовчав, дивлячись на переляканого Євгена, - вони хочуть тебе приспати.

- Степан, я не хочу засинати, - сиплим голосом відповів губернатор, - життя тільки починається. Я не знав, що шафи не закріплені о стіни. Я клянусь, що хотів лише налякати Миколу, - його голос задрижав, - я хотів лише налякати.

- Що тепер зробиш, - підняв плечі Степан, - треба вирішувати це питання. Але якщо ми не прийдемо, вони покарають Леру та ще двох хлопців. Вони не винні, вони мають розплачуватись за твої гріхи, - Степан показав пальцем на Євгена, - якими б вони двоякими не були.

- Ми маємо зібрати армію, - більш впевнено сказав Євген, - ми дамо бій цим зачуханим дітям з гіпермаркету. Ми заберемо наших полонених.

- Ти хочеш, щоб невинні діти страждали від твоїх помилок? – сумно засміявся Степан, - ми стаємо такими ж дорослими як ті, що зараз сплять.