Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

— Звідки ти це знаєш?

Мов лунатик, я проштовхалась між Джорджем та Локвудом, обігнула кухонний стіл і підійшла до духовки. Простягла руку до її дверцят...

Локвуд щось гучно спитав у мене. Я не відповіла — й відчинила духовку. Кухня сповнилася зеленим сяйвом. У пітьмі виблискувала склянка; з її глибини шкірилося розпливчасте, злобне обличчя. Воно нерухомо спостерігало за мною щілинками очей.

— Чому ти так кажеш? Звідки ти це знаєш? — повторила я.

Примарний сміх віддавсь у моїй голові:

— Дуже просто. Я був там.

16

Дозвольте мені описати це видовище кількома словами: я стою біля духовки, вирячившись на склянку. Привид нахабно посміхається мені. Джордж із Локвудом вибалушили очі й роззявили роти. Обличчя в склянці було так само огидне, як завжди, проте набагато виразніше. Саме цього я сподівалась усі ці довгі, нестерпні місяці, — миті, коли мої слова нарешті підтвердяться.

— Він говорить! — прошепотіла я. — Я чую його! Щойно чула!

— Щойно? — перепитав хтось із хлопців: чи то був Джордж, чи Локвуд, сказати я не могла. Обидва підійшли до мене.

— Так! Він каже, що знає про Бікерстафа. Каже, що він там був! І знає, як той помер!

— Що?! — Локвудове обличчя зблідло, а очі шалено блиснули. Повз мене він підібрався до духовки. Його осяяло зелене світло, а привид у склянці бридко втупився в нього. — Ні! Це неможливо!

— Таємниці є не тільки в тебе, — промовив привид.

Локвуд поглянув на мене:

— Він знову говорить? Я не чую ні слова, але щось... відчуваю. Ніби якийсь зв’язок... Мені аж мороз пробіг поза шкірою. Що він сказав?

Я кахнула:

— Він сказав... е-е... «Таємниці є не тільки в тебе». Пробач...

Локвуд пильно подивився мені в очі. На мить я відчула, що зараз він розгнівається. Проте натомість він підскочив з несподіваним завзяттям:

— Треба поставити його на стіл! Допоможи, Джордже! Мерщій!

Разом вони витягли склянку з духовки. Коли за неї взявся Джордж, обличчям привида пробігла ціла низка гримас — огидніших одна від одної.

— Кате... — прошепотів він. — Я висмокчу життя з твоїх кісток...

— Щось іще? — Локвуд знову відчув потойбічну активність.

— Ну... одне слово, йому не подобається Джордж.

— Що ж, це зрозуміло... Пусти-но мене ближче, Люсі. Відсунь убік тарілки. А ти, Джордже, постав сюди склянку. Чудово.

Ми нерухомо стояли, дивлячись на склянку з привидом. Плазма всередині курилась і вирувала, наче за скляними стінками шаленіла зелена буря. Обличчя розпливалось у ній, то ковзаючи туди-сюди, то обертаючись, то перевертаючись маківкою вниз — і при цьому не зводячи з нас свого моторошного погляду. Його очі скидались на отвори серед диму, а ніс — на стовп куряви. Вуста то змикались, то розмикались, не зупиняючись ні на хвилину. Я знову почула сміх — невиразний, приглушений, ніби він лунав глибоко з-під води. Від нього мені аж зводило нутрощі.

— Думаєш, ми можемо поговорити з ним? — мовив Локвуд. — Розпитати його?

Я глибоко зітхнула:

— Не знаю. Він ніколи не чинить так само, як минулого разу.

— Ну, тоді хоч спробуймо, — Джордж аж тремтів з нетерплячки. Він притулився до скла й заморгав крізь окуляри на привида, який у відповідь презирливо втяг свої очі всередину. — Люсі! — несподівано сказав він. — Ти знаєш, яка ти видатна особа? Перша після Маріси Фіттес, хто розмовляє з Третім Типом! Це сенсація! Ми можемо спілкуватися з привидом! Хтозна, про що ми можемо від нього довідатись, — про таємниці смерті чи потойбічного світу...

— І про Бікерстафа — теж, — нагадала я. — Здається, він не бреше.

Локвуд кивнув:

— Я в цьому майже впевнений.

Обличчя привида скривилось у лицемірній гримасі. У моїх вухах залунав шепіт:

— Ти диви, яка довіра!

— Люсі! — Локвуд знову відчув контакт. Натомість Джордж не помітив нічогісінько.

— Він сказав: «Ти диви, яка довіра!» — Я поманила обох. — Відійдімо. Я хочу про дещо попередити вас...

Ми перебрались в інший куток кімнати, де привид не міг нас чути.

— Якщо ми хочемо поговорити з ним, слід бути вкрай обережними, — прошепотіла я. — Не чіпляймося до його слів. Це тільки наробить нам клопоту — я знаю це напевно. Він може наговорити нам грубощів, як це вже бувало. Ви почуєте ці слова з моїх вуст, але пам’ятайте, що це не я ображаю вас.

Локвуд кивнув:

— Так. Ми будемо обережні.

— Навіть якщо він знову назве Джорджа «розжирілим»...

— Гаразд.

— Чи «коброю в окулярах», чи якось іще...

— Добре, добре, — буркнув Джордж. — Дякую. Ми зрозуміли.

— Просто не гнівайтесь на мене. Готові? Ходімо...

* * *

У кухні було темно. Світло ми викрутили майже до мінімуму, а штори на вікнах опустили. Кухонні шафи височіли в пітьмі, мов колони, а в повітрі ще зберігався запах нічного жаху — заліза, солі й крові. Зелене сяйво освітлювало стіни. В його центрі — на кухонному столі — стояла, наче ідол на вівтарі, склянка з привидом, що аж вигравала потойбічним спектром. Плазма в склянці вирувала й переливалась, та моторошне обличчя з невидющими очима нерухомо висіло за склом.

Джордж знайшов кілька пакуночків чипсів з оцтом та сіллю і роздав кожному з нас по одному. Ми посідали круг кухонного стола.

Локвуд сидів спокійно, ніби байдуже, спокійно склавши руки на колінах. Він дивився на склянку холодним, недовірливим поглядом. Джордж приготував записник і зі щирою цікавістю нахилився вперед. А я? Як і завжди, я намагалась наслідувати Локвуда, та це було вкрай важко. Моє серце билося надто швидко.

Що там радила за таких обставин Маріса Фіттес? Чемність, спокій, обережність. Духи бувають облудні, небезпечні й підступні — і не беруть наших інтересів до уваги. Останнє я могла легко підтвердити. Я скоса поглянула на Локвуда: минулого разу, коли привид заговорив, він мало не посварив нас і заронив у мою душу безглуздий сумнів. А тепер ми збираємося разом розмовляти з ним? Мені несподівано спало на думку, яка небезпека може чекати на нас.

Маріса Фіттес також застерігала, що від тривалого спілкування з Гостем людина може збожеволіти.

— Привіт, духу, — сказала я.

Очі привида розплющились. Він утупився прямісінько