Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Гмур показово замовк і суворо глянув на порушників спокою, а упир зник так само несподівано, як і об’явився, тільки тінь біля кануну знову загусла. Тюрин подивився на кремезного Марка Проклятого і насупився. Хай який небезпечний трьохсотлітній упир, а «навіки проклятий» ще небезпечніший.

IV

Топчій запізнювався, і сищик вирішив пройтися нічним монастирем. Після вечірньої причащали справжнім живим соком, і в тілі досі відчувалася легкість скинутих років. Попри жовтневу вогкість, хотілося зняти монастирську куртку і вдихнути на повні груди.

Тонкий серпик молодого місяця ледь освітлював сонну обитель. Лише де-не-де, як з іншого світу, долинали вереск тварин чи голоси. На півночі Дальній межував лише з дніпровськими кручами. А рідко який рибалка ризикував упритул підходити до оповитих легендою берегів. Містяни вірили, що Київ перерізаний підземними ходами, в яких навіки-вічні замкнені потвори з почту Змія, а може, і сам цар людиноподібних. У деяких місцях, як тут, у лаврських печерах, межа між світами тоншала.

Ніч у Дальньому монастирі видалася неспокійною.

Тюрин помітив рух біля входу до печер. Величезні лапища відчинили двері, й досередини протиснувся зігнутий у три погибелі Марко Проклятий. Горбом височів заплічний мішок. Тюрину вчулося, що з нього лунають невдоволені жіночі голоси.

Ходило чимало чуток про страшного людиноподібного. Чернігівський слідчий і аматор-дослідник нечисті Олекса Стороженко написав розвідку про Марка Проклятого, де на основі зібраних фактів доводив, що Марко був покараний «вічним неспокоєм» за вбивство рідної матері й сестри. Про схожий випадок написав поет-людиноподібний — Іван Франко у «Смерті Каїна».

У книзі Ебрео Морпурга названі й інші «прокляті», покарані вічністю за страшний гріх: Каїн, Агасфер, Еспера-Діос, Бутадеос, Картафіл, Летючий голландець, Тангейзере, Ян Родуїн. Описуючи «проклятих», Морпурго відзначає їхній лютий характер, ненависть до всього живого і потяг до мандрів. Прикметно, що Марко Проклятий вже кілька десятиліть живе на одному місці. І він чи не єдиний «проклятий» у Межі.

Двері за Марком Проклятим з ляскотом зачинилися, а Тюрин звернув увагу на вогник у келії травника. Сищик обережно наблизився до вікна і встиг побачити, як Назарій щось прийняв з рук Захарія, сунув згорток за пазуху і швидко перебіг до сусідньої «квартири». Його обличчя ясніло від радості. Але до дверей не кинувся. З сумом глянув у темне вікно і ніжно, самими пучками провів по стіні, ніби пестячи того, хто спав з іншого боку. Мука викривила гарне лице. Назарій покрутив головою, пересвідчився, що його ніхто не бачить, і всівся під вікном.

Цвіте терен, цвіте терен, а цвіт опадає,—

тихенько завів чернець.

Хто з любов’ю не знається, той горя не знає.

А я молода дівчина, та й горя зазнала,

Змія-царя полюбила, щиро покохала.

Тюрин з подивом усвідомив, що Назарій вмостився біля келії Протасія, а пісня у його вустах набула зовсім іншого змісту. Відживлений посміхнувся і згадав Василину, і враз болюча зморшка перерізала чоло.

Почасти через панну Айвс він зараз у Лаврі. Після справи маніяка-перелесника Тюрин шукав будь-якої нагоди, щоб звернутися до Василини по консультацію. Планував маршрути так, щоб проїхати Великою Підвальною. Вже з Володимирської починав виглядати Замок барона з вічною хмарою над дахом.

Щоб мати кращий вигляд, Тюрин ковтав перед візитами до Айвс сухе варення і якось обмовився, що від «солодкої крові Змія» має жахливі видіння. Тоді Василина торкнулася його руки і попросила «більше так не робити». Тюрин міг заприсягтися, що вона здогадалася, навіщо він їв зілля. Йому стало соромно, а ще страшно від того, що думка жінки стала для нього настільки важливою. Це суперечило обіцянкам самому собі ні з ким не зближуватися.

Більше сумнівів додав випадок у лікарні, де кілька разів на тиждень проводила безкоштовні консультації для нечисті панна Айвс.

Тюрин чекав навпроти її кабінету. Біля вікна палив і кидав на нього знервовані погляди упир у білому халаті.

— Теж потрапили у полон чарівних очей? — нарешті не витримав десмодус і кивнув на двері Айвс. — Думаєте, з її боку це щось більше за екзотичне бажання дослідити небачений вид? Не тіште себе ілюзіями. Для людей ми лише потвори.

Упир виявився з рідні одного з пацієнтів Василини. Ще на початку кар’єри до неї на прийоми ходив новонавернений десмодус. Тяжко переживав перехід. Вона не змогла йому допомогти, і десмодус насадив себе на кіл. Перед тим залишив записку, де освідчувався Василині. Його рід ще довго звинувачував ексцентричну лікарку у грі з почуттями юнака. Нібито вона його у себе закохала, щоб краще вивчити упирів.

Історія вразила. Хай як воно було, хай яке добре серце мала Василина, вона — лише людина, а Тюрин… уже ні. Побувавши по обидва боки кордону, тепер добре розумів, якою глибокою є межа між видами. Забагато ненависті, образ, упереджень роблять її майже нездоланною. При всій щедрості душі Василина не змогла б покохати людиноподібного.

Тому Тюрин так легко погодився на неофіційне завдання Скалонне. «Час без Василини має остудити голову. Краще і не фантазувати про стосунки, які від початку приречені», — подумав Олександр Петрович, спостерігаючи за сплячою Лаврою.

— Шефе… брате Олександре, — відірвав від гірких думок шепіт Топчія. — Нам сюди. — Вовкулака показав у бік церкви Всіх святих. У цей час брами були зачинені, але метикуватий околодочний зумів домовитися про прохід. Вони довго дерлися темними провулками, кілька разів зустрічали військових з Печерської фортеці. Попри комендантську годину, нікого не дивувала поява чорноризців пізньої ночі. Служки особливо часто бігали до невибагливих солдаток.

— То ви кажете, кров була з Олександрівської лікарні?

— Ясно що напряму ніхто не сказав. Але я обережно, як ви вчили, притис аптекаря, то він і розповів, що крівцю брала одна краля-упириця, яка тута сестрою-жалібницею працює. Аптекар їй зайві норми видавав. По-приятельському, — очі вовкулаки хтиво блиснули.

*

Після нескінченних блукань між корпусами Топчій нарешті штовхнув двері. В носа вдарив запах формальдегіду та гнилого м’яса.

— Це що — трупарня? — здивувався Тюрин.

— Ясно що. Куди ж її сердешну візьмуть?

У кімнатці з мерехтливим електричним світлом їх зустріла молода жінка. Жовті очі палали на блідому стомленому обличчі. Безкровні, аж прозорі вуста прикривали довгі гострі зуби. Вона здавалася тендітною і вицвілою у білому, не дуже чистому халаті. Тюрин знову чомусь пригадав таку іншу і повну життя Василину.

— Парфентій Кіндратович попросив розповісти, — руки упириці тремтіли, вона кілька разів намагалася розпалити цигарку, аж поки сищик не запропонував допомогу. Жінка вдячно кивнула і