Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Піранезі, Сюзанна Кларк 📚 - Українською

Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Піранезі" автора Сюзанна Кларк. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 54
Перейти на сторінку:
class="p1">«Так, але якщо він не вірив, то чому спробував?»

«Тому що мав сяку-таку клепку в голові й визнавав, що я один із видатних умів двадцятого століття, а може, й найвидатніший. І хотів мене зрозуміти. Тож він спробував дістатись іншого світу, не тому, що вважав, ніби той існує: він гадав, що сама спроба допоможе йому дізнатися дещо про моє мислення. Про мене. А тепер ви зробите те саме».

«Я?» — вражено перепитала Рафаель.

«Так. Із тієї ж самої причини, що й Роуз Соренсен. Він хотів зрозуміти, як я мислю. Ви хочете зрозуміти, як мислить він. Скоригуйте своє сприйняття так, як я вам зараз скажу. Виконайте дії, які я вам назву, і тоді дізнаєтеся».

«Що дізнаюся, Лоуренсе?»

«Ви дізнаєтеся, що сталося з Метью Роузом Соренсеном».

«Усе аж так просто?»

«Певна річ. Аж так просто».

Рафаель потицяла у пристрій; голоси затихли.

— Я подумала, що це непогана ідея — зрозуміти, як ви мислили в той час, коли зникли, — промовила вона. — Арн-Сейлз пояснив, що робити, як повернутися до дораціонального способу мислення. Він сказав, що, зробивши це, я побачу безліч шляхів довкола себе, а він підкаже, який обрати. Я гадала, що він має на увазі шляхи в переносному розумінні. Коли виявилося, що ні, це справді вразило.

— Так, — сказав я. — Метью Роуз Соренсен після прибуття був уражений. Вражений і наляканий. А тоді він заснув, і народився я. Згодом я знайшов у своєму Щоденнику записи, що мене налякали. Я подумав, що, напевно, лишив їх, будучи божевільним. Але тепер я розумію, що їх залишив Метью Роуз Соренсен і що він описував інакший Світ.

— Так.

— І в Іншому Світі є багато різного. Тут такі слова, як «Манчестер» і «поліційний відділок», не мають значення. Тому що цього тут не існує. Такі слова, як «річка» й «гора», мають значення, але лише тому, що їх зображають Статуї. Гадаю, вони мають існувати у Старшому Світі. У цьому Світі Статуї зображають те, що існує в Старшому.

— Так, — погодилася Рафаель. — Тут можна побачити лише зображення річки чи гори, але в нашому світі — іншому світі — можна побачити справжню річку й справжню гору.

Це мене роздратувало.

— Не розумію, чому ви кажете, буцімто в цьому Світі можна побачити лише зображення, — дещо різкувато сказав я. — Слово «лише» вказує на відносну нижчість. Ви говорите так, ніби Статуя чомусь гірша за сам предмет. Я вважаю, що це зовсім не так. Я сказав би, що Статуя перевершує сам предмет, оскільки вона бездоганна, вічна й не підвладна розпаду.

— Перепрошую, — сказала Рафаель. — Я не хотіла принизити ваш світ.

Запала тиша.

— Який він, Інший Світ? — запитав я.

Рафаель ніби й не знала, як відповісти на це запитання.

— Там більше людей, — урешті сказала вона.

— Набагато більше? — перепитав я.

— Так.

— Сімдесят набереться? — запитав я, навмисне обираючи велике, доволі малоймовірне число.

— Так, — сказала вона. А тоді всміхнулася.

— Чому ви всміхаєтеся? — запитав я.

— Річ у тому, як ви дивитеся на мене й підіймаєте брову. У цьому погляді, недовірливому й вельми зарозумілому. Ви знаєте, на кого схожі, коли так дивитеся?

— Ні. А на кого?

— Ви схожі на Метью Роуза Соренсена. На ті його фото, які я бачила.

— Звідки ви знаєте, що людей більше, ніж сімдесят? — запитав я. — Рахували їх особисто?

— Ні, але я цілком певна, — відповіла вона. — Цей світ, інший світ, не завжди приємний. У ньому багато смутку. — Трохи помовчала й повторила: — Багато смутку. Не так, як тут. — Вона зітхнула. — Будь ласка, зрозумійте. Повернутися зі мною чи ні, вирішувати вам. Кеттерлі вас обдурив. Він утримував вас тут брехнею й обманом. Я не хочу вас дурити. Ви маєте йти лише за бажання.

— А якщо я залишуся тут, ви прийдете знову до мене? — запитав я.

— Звісно, — відповіла вона.

Інші люди

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Я хотів показати комусь Будинок, відколи себе пам’ятаю. Колись я уявляв Шістнадцяту Людину поряд із собою й гадав, що казатиму їй щось таке:

«А зараз ми вступаємо до Першої Північної Зали. Погляньте на численні прекрасні Статуї. Праворуч ви побачите Статую Старого, що тримає Модель Корабля, ліворуч — Статую Крилатого Коня з Лошам».

Я уявляв наші спільні походи до Затоплених Зал:

«А зараз ми спускаємося крізь оцей Розкол у Долівці; злізаємо з упалої Кам’яної Кладки та вступаємо до Зали внизу. Ставте ноги там, де їх ставлю я, і буде легко зберегти рівновагу. Величезні Статуї, наявні в цих Залах, — надійні місця для сидіння. Погляньте на темні спокійні Води. Тут можна збирати латаття й підносити його Мертвим…»

Сьогодні всі мої вимрійки справдилися. Ми з Шістнадцятою Людиною разом пройшли Будинком, і я багато чого їй показав.

Вона прийшла до Першого Вестибюля рано-вранці.

— Не зробите мені послугу? — запитала вона.

— Звісно, зроблю, — сказав я. — Що завгодно.

— Покажіть мені лабіринт.

— Із радістю. Що хотіли б побачити?

— Не знаю, — відповіла вона. — Усе, що ви захочете мені показати. Усе найгарніше.

Я, звісно, дуже хотів показати їй усе, та це було неможливо. Найперше подумалося про Затоплені Зали, та я пам’ятав, що Рафаель не надто любить видиратися, тож зупинився на Коралових Залах — довгій вервечці Зал, що тягнулася на південь і на захід від Тридцять Восьмої Південної Зали.

Ми пройшли Південними Залами. Рафаель здавалася спокійною та щасливою. (Я також був щасливий.) Рафаель на кожному кроці задоволено й захоплено роззиралася довкола.

Вона сказала:

— Місце просто приголомшливе. Бездоганне. Я трохи бачила його, шукаючи вас, але мені постійно доводилося зупинятися біля дверей, щоб розписати шлях назад до кімнати з мінотаврами. Це почало забирати дуже багато часу й дуже бісити, а я, звісно, не наважувалася зайти надто далеко: раптом припущуся помилки.

— Ви не припустилися б помилки, — запевнив я її. — Ваші вказівки були чудові.

— Як довго ви його вивчали? Тобто шлях крізь лабіринт, — запитала вона.

Я відкрив рота, щоб голосно, хвалькувато заявити, буцімто знав його завжди, буцімто він частина мене, буцімто ми з Будинком нероздільні. Але я, навіть не заговоривши, усвідомив, що це не так. Я згадав, що колись позначав Одвірки крейдою достоту так само, як Рафаель, і згадав, що колись боявся загубитися. Я похитав головою й сказав:

— Не знаю. Не пам’ятаю.

— Фотографувати можна? — вона підняла свій блискучий пристрій. — Чи це не?.. Не знаю… може, це якийсь вияв зневаги?

— Звісно, можна, — відповів я. — Я іноді фотографував для Од… для доктора Кеттерлі.

Але

1 ... 45 46 47 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піранезі, Сюзанна Кларк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Піранезі, Сюзанна Кларк"