Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — Танцювати музику життя? — колежанка скептично підняла брову. — Що ти маєш на увазі?

  — Дивись, — я зробила ковток кави й показала на дівчинку. — Вона просто танцює. Не турбується, що думають інші, не чекає, коли життя стане ідеальним. Вона насолоджується тим, що є тут і зараз. Ось цього ми часто не вміємо. Ми відкладаємо щастя на завтра.

  Колежанка задумливо підперла підборіддя долонею.

  — І ти думаєш, що це рецепт щастя?

  Я трохи помовчала, а потім додала:

  — Думаю, так. Бабуся колись казала мені важливі слова: “Жоден хлопець не має права впливати на те, як ти себе почуваєш і що робиш у житті. Щастя всередині тебе. Якщо ти будеш жити повноцінно для себе, ти й не помітиш, як з’явиться той, хто полюбить тебе за те, ким ти є. І він залишиться назавжди.”

  Колежанка здивовано поглянула на мене.

  — А твоя бабуся мудра.

  — Вона завжди вміла говорити просто про важливі речі. І зараз я думаю: ця дівчинка нагадала мені про її слова. Щастя не можна шукати нав’язливо. Воно народжується зсередини, і тоді все інше приходить саме.

  — Можливо, ти маєш рацію, — відповіла вона, посміхаючись. — Але це легше сказати, ніж зробити.

  Я зітхнула, знову дивлячись на дівчинку:

  — Так, але ми ж можемо спробувати. Просто почати жити, не відкладаючи на завтра, і танцювати під свою музику.

  Дівчинка закінчила свій танець, схопила маму за руку й побігла назад до столу. Я спостерігала за нею з теплою усмішкою. У той момент я зрозуміла: щастя дійсно починається з нас самих, і, можливо, саме час навчитися жити так, як радила бабуся. Жити для себе, з собою, наповнюючи кожен день власною музикою.

  Того вечора, йдучи через парк, я помічала щасливі обличчя пар. Жінки з чоловіками та дітьми, які прогулювалися разом, здавалися мені втіленням щастя. У магазині теж — всюди парочки. Можливо, там були й інші люди, але я бачила лише те, що хотіла бачити — щасливих людей.

  У вечері я знову згадала про сни, про чоловіка з моїх снів. Спершу серце стиснулося від суму: ще один день минув без нього. Але потім зупинилася на мить і зрозуміла: це не ще один день без нього, це день, який наближав нашу зустріч.

  ***

  Літня відпустка принесла не лише відчуття свіжості, а й нове бачення світу. Ці декілька тижнів дали мені те, що давно було потрібне: ясність у думках, очищення від важкого вантажу минулого. Я зрозуміла, що цей час не просто дарунок долі, а нагода почати все з чистого аркуша. Нарешті настав момент, коли я вирішила: якщо є можливість і час, я хочу змінитися. 

  Впродовж життя ми часто застрягаємо у спогадах, думках про те, що могло бути, якби обставини склалися інакше. Ми занурюємося у роздуми про минулі помилки, обмірковуючи тернистий шлях, який вже пройшли. Іноді цей шлях був тернистим, іноді — залитий світлом надії. Але зараз, озираючись назад, я усвідомила, що немає сенсу шкодувати про те, що вже сталося. Я більше не хочу жити в тіні минулого.

  Нарешті я вирішила почати з себе. Замість того, щоб зациклюватись на тому, що було і чому все сталось саме так, я вирішила зосередитись на тому, чого я хочу насправді. Думки почали повертатись до простих речей: що я хочу поїсти, як я хочу змінити себе, свій дім, свою роботу. Ці, здавалося б, незначні питання, насправді стали ключовими у розумінні моїх справжніх бажань і потреб.

  Мені спало на думку, що цей процес нагадує метафору з глечиком. Уявімо, що в ньому замість води – томатний сік. Якщо ти хочеш пити з глечика чисту воду, спершу потрібно вилити старий сік, який вже не потрібен. Тільки тоді глечик можна наповнити чистою  водою. Так само і з життям: щоб прийти до чогось нового і бажаного, спочатку слід позбутися старого, що більше не приносить радості чи користі.

  Серпень став для мене часом очищення і нового початку. Я зрозуміла, що далі йти з вантажем минулого немає сенсу. Кожен новий день — це можливість створювати своє майбутнє, змінюватися, наповнювати життя тим, що дійсно має значення. І тепер я готова йти цим шляхом, наповнюючи свій «глечик» чистими, світлими почуттями та бажаннями, які належать тільки мені.

  Одночасно зі змінами себе я почала прибирати у квартирі. Потроху, кожного дня в якійсь новій шафі. Якось, переглядаючи конспекти з різних курсів, я знайшла свої дитячі щоденники. “О, як цікаво буде прочитати їх, треба згадати що там було в нашій юності, а то пам'ять вже не та що раніше,” — подумала я та відкрила перший зошит. Вони були пронумеровані та складені по черзі. 

  Я занурилася у спогади, жадібно поглинаючи рядок за рядком, наче кожне слово мало відкрити мені забуту істину. Кожна сторінка, як ниточка, тягнула мене назад у минуле, де колись я залишила свої мрії, переживання і, як я думала, своє перше кохання. Прочитавши сторінок шість, раптом щось зупинило мене, наче я вдарилася об невидиму стіну. Слова на сторінці стали розмитими, наче власні думки не хотіли визнати те, що я тільки що усвідомила.

  «Я що, не любила Максима?» — запитала я себе з відчуттям, яке важко було описати. Цей запит був наче удар блискавки, який вдарив просто в саме серце. «Я що, була з ним від нудьги та за порадою?» — ця думка прорізала мене наскрізь. Раптово всі ті роки, що я вважала його своїм першим і єдиним справжнім коханням, почали розсипатися, мов картковий будиночок. Виявляється, я обманювала саму себе, а можливо, просто не хотіла бачити правду.