Читати книгу - "Ідеальний син, Ізмайлова"

А якщо він не повернеться ще два-три дні? Що тоді?

Якщо він не повернеться найближчим часом, я помру.

Я не можу цього допустити.

У мене є певний прогрес з курганом, який я будую. Важко сказати, наскільки великим він має бути, тому що я не бачу, де знаходиться люк, окрім цього крихітного тьмяного шматочка світла, який повністю зникає вночі. Дуже важко сказати, наскільки високо вона знаходиться. Крім того, я фактично роблю це наосліп. Дірка непроглядно темна - немає різниці, чи мої очі відкриті, чи закриті.

І я така слабка. Все, що я хочу - це лягти на землю і заснути. Це було б легко зробити. Дозволити голоду і зневодненню забрати мене.

Кожного разу, коли це відбувається, я думаю про своїх батьків. Про друзів. Про свою спальню.

Але я не можу думати про це занадто багато, інакше почну плакати.

Я копала все пальцями, і тепер вони стали болючими і сирими. Я не бачу, як вони виглядають, бо немає світла, але уявляю, що вони дуже червоні. Уявляю собі краплинки крові.

Я погладжую курган долонями. Він недостатньо великий - це я можу сказати точно. Він має бути хоча б на кілька сантиметрів вищим. Я шкрябаю землю пальцями і здригаюся. Боже, як болять пальці. Не знаю, що гірше - пальці чи щиколотка.

Якби ж у мене був інструмент, який допоміг би мені копати.

У мене є порожня пляшка з-під води. Це краще, ніж нічого, але її важко тримати. А крім цього, єдине, що тут є схожим на інструмент - це...

О ні, я не буду цього робити.

Так, одна з тих кісток, що лежить в кутку, ідеально підійде для копання. Не так добре, як лопата, але набагато краще, ніж пляшка з водою, і на світлові роки краще, ніж мої бідолашні пальці. Але я не можу цього зробити.

Чи можу?

Я простягаю руку в куток Фібі, поки мої пальці не торкаються гладкої поверхні однієї з її кісток. Мене пробігає дрож. Я нахиляюся ще трохи вперед, поки мої пальці не змикаються навколо кістки.

Це було б так ідеально.

Але я не можу. Досить того, що я застрягла тут. Досить того, що я вмираю з голоду. Але я цього не зроблю.

Звісно, це може бути єдиним способом вибратися звідси. Єдиний спосіб знову побачити свою сім'ю.

Я піднімаю кістку, відчуваючи її вагу в руці.

У мене немає вибору.

Я виберуся звідси заради нас обох, Фібі.

Я скажу твоїй родині, що ти тут. Попрощаюся з ними. Влаштую тобі справжні похорони.

А я подбаю про те, щоб цей покидьок сів у в'язницю до кінця життя.

Розділ 43

Еріка

Наступного дня о п'ятій годині пополудні я почула гуркіт, що долинав з кухні.

Я була у вітальні, відчайдушно намагаючись зосередитися на написанні статті для наступного випуску Nassau Nutshell, коли звук розбитого скла вкрав рештки моєї концентрації. Я зісковзнула з ніг ноутбук і підвелася, щоб перевірити.

На підлозі, в центрі нашої кухні, лежав камінь. Вікно над раковиною розбите, і скрізь скло. Я роблю крок і відчуваю, як уламок впивається мені в ногу. Я морщуся від болю і присідаю, щоб підняти камінь. До нього приклеєний папірець зі словом, написаним червоним магічним маркером:

ВБИВЦЯ

Починається.

"Що це було, Еріко?" Джейсон стоїть біля входу на кухню, як і раніше, в трусах і футболці. Він наполіг на тому, щоб сьогодні знову залишитися вдома, і я йому за це дуже вдячна. Якщо Ліама сьогодні заарештують, я не хочу залишатися тут сама. Звичайно, якщо з'явиться поліція, я відчуваю, що, можливо, Джейсон не хоче залишатися в нижній білизні. Але я не хочу завдавати йому клопоту. Труси Джейсона - найменша з моїх проблем.

Я піднімаю камінь. "Хтось залишив нам повідомлення".

"Чорт", - дихає він. "Може, подзвонимо в поліцію?"

"Який сенс?" - кажу я. Правда в тому, що Ліам, мабуть, заслуговує на це. І останнє, чого я хочу, - це запрошувати поліцію в наш дім. "Просто будь обережна, куди б ти не ступила, поки я не приберу. Тут скрізь скло".

Джейсон дивиться на годинник. "Вже пізно. Поліції ще немає. Може, вони не збираються його заарештовувати".

Я пирхаю. "Ти жартуєш".

"Слухай, я знаю, що вони думають, що він це зробив. Я не ідіот. Але вони повинні мати докази, щоб заарештувати його. Вони не можуть зробити це на основі інтуїції".

Я заплющую очі. Цікаво, де зараз Олівія Мерсер. Сподіваюся, що з нею все гаразд.

Дзвонять у двері, і я розплющую очі. Щоразу, коли я чую цей дзвінок, мені здається, що у мене буде серцевий напад. Ми з Джейсоном обмінюємося поглядами.

"Може, це той, хто кинув камінь, прийшов вибачитися?" - припускає він.

Я не удостоюю його відповіді.

Першою підходжу до дверей. Зазираю у вічко і бачу обличчя детектива Рівери. О, ні.

Мої руки тремтять надто сильно, щоб відчинити двері. Джейсон має попрацювати з замком для мене. Коли він відчиняє, я одразу бачу наручники в руках Рівери. Здається, я зараз знепритомнію.

"Ліам вдома, місіс Касс?" - запитує вона мене.

"Ви його заарештовуєте", - заціпеніло кажу я.

Вона повільно киває. "Мені шкода".

Джейсон дивиться вниз на наручники, його обличчя блідне, але цього разу він не протестує. Він підходить до підніжжя сходів і гукає: "Ліаме? Одягайся негайно і спускайся сюди".

Я дивлюся, як мій син виходить зі своєї спальні,