Читати книгу - "Присягнись, що ти мій, Поліна Ендрі"

Я стою перед дверима Сари і стукаю знову. Вона вже кілька хвилин не відповідає, але я не можу просто піти.

— Саро, відчини, — говорю я, намагаючись тримати голос спокійним. У відповідь – тиша. Я стукаю сильніше. — Саро, не змушуй мене використовувати запасні ключі. Відчини двері, обіцяю, я більше не кричатиму на тебе.

Декілька секунд тиші, а потім я чую, як вона повільно підходить до дверей. Клацання замку — і двері прочиняються. Сара стоїть на порозі. Наші погляди зустрічаються. Вона виглядає пригніченою, сумною, але не злою. Навіть не скривдженою. Просто втомленою.

Вона мовчки відходить убік, пропускаючи мене всередину. Я заходжу і сідаю на ліжко поруч із нею, відкидаючи лацкан піджака. Сиджу в тиші, не знаючи, як почати.

— Пробач мені, — нарешті говорю. — У тата просто був поганий день.

- Поганий день? — Сара пирхає, трохи посміхнувшись. - Серйозно, тату? Ти колись меблі трощив через поганий день?

Я усміхаюся у відповідь, але все одно ловлю її погляд.

— То ти не ображаєшся на мене?

Вона відмахується, немов це дрібниця.

— Ой, та годі тату. Ти мене, звичайно, налякав, але ні, я не ображаюся.

Я тихо зітхаю, відчуваючи, як напруга відпускає. Обережно обіймаю її і цілую в лоба.

- Вибач. Я не повинен був на тебе кричати.

Сара, здається, розслабляється в моїх руках, але щось у її погляді не дає мені спокою. Вона все ще виглядає засмученою, не так через те, що сталося між нами, а через щось інше. Я нахиляюся ближче і м'яко запитую:

- У тебе все гаразд? Ти виглядаєш надто пригніченою для тієї, на кого просто накричав батько.

Сара знизує плечима і опускає голову.

— Так… насправді… ми з Беллою посварилися, — нарешті зізнається вона. — І все через якусь нісенітницю. Дурну, дрібну нісенітницю. Я не хотіла, а тепер... тепер не знаю, як виправити все.

Я дивлюся на неї і відчуваю, як мої думки про сьогоднішній день раптом відходять на другий план. Моя дочка важливіша. Я проводжу долонею по її волоссю, дозволяючи собі бути просто батьком.

— Знаєш, іноді дрібниці здаються величезними, коли на них дивишся одразу після сварки. Але згодом все вляжеться. Головне – ви обидві це знаєте. Поговори з нею, перепроси, і все буде добре.

Вона киває, трохи посміхаючись, але очі все ще сумні.

— Лягай спати, гаразд?

- Угу, - тихо відповідає вона, і я цілую її в маківку, відчуваючи, як вона розслабляється.

Декілька поцілунків, і я відчуваю, як моє серце стискається від любові до неї. Як би складно не було, я маю краще контролювати себе заради неї. Її безпека і спокій — це все, що має значення. Відсуваюсь, заглядаючи в її очі.

— Надобраніч, — шепочу їй. 

Я встаю і прямую до дверей.

— Надобраніч, тату, — летить мені слідом і я виходжу, прикриваючи за собою двері.