Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Арден повільно й наче несміливо торкнувся мого передпліччя. 

– Дякую, – раптом сказав він, змушуючи мене насупитися на нього. За що дякую? Ввірвалася у його кабінет, перервала його роботу і ще й зруйнувала стіл. Та Арден виглядав щирим. – Ця скринька виявилася більшою скалкою в дупі, ніж я очікував. 

Я ще кілька митей просто сиділа, не знаючи, що й сказати. Та Арден підтягнувся за край столу, а тоді простягнув руку й мені. 

Скринька лежала, відкинута далі – на диво, вибух її наче не зачепив, бо виглядала вона, як новенька. Я обережно придивилася до неї, але чорного туману не було, або ж він ховався всередині: скринька стояла закрита. 

– Що це таке? – запитала я водночас з тим, як Арден обережно відкинув кришку. Коли з неї нічого не вискочило, чоловік взяв її обома руками та потрусив, перевернувши дном догори. Я не розуміла, що він робить, аж поки зі скриньки, що за розміром була не більша за мою долоню, не почали випадати речі одна за одною: персні, намиста, сережки, шпильки, дорогоцінні ґудзики, монети усіх розмірів…

Тільки коли на підлозі вже утворилася чималенька купка, скринька спорожніла, і Арден струсив її ще раз, востаннє. 

– Зачаклований артефакт, – нарешті відповів Арден. – А ще проклятий. 

На диво, я це відчувала: залишки темних чарів наче все ще літали кімнатою, хоч я й не могла зрозуміти їхньої природи, чи як вони діяли. Розмарі справді більше спала на своїх заняттях в монастирі, аніж слухала. 

– Звідки він у ва– у тебе? – я насупилася, а тоді ще раз кинула погляд на полиці навколо, що рясніли дивними речами, які я ніяк не могла пов’язати з Арденом: усі ці малахітові статуетки, дорогоцінні камені, виставлені на видноті, усе це багатство – мені здавалося, що лорд Елмор був не з тих, хто купається в розкошах просто тому, що може. І тим паче не з тих, хто як дракон сидить на своєму золоті. 

Я знову перевела погляд на скриньку і чомусь саме зараз нарешті впізнала її: я точно бачила її раніше, у тій дивній кімнаті у західному крилі, де прибирала не так давно! 

– Цей – мій. Але решта… 

Арден махнув рукою на полиці, і від його пальців відірвалася тонка видима нитка чарів. Вона пролетіла через всю кімнату, підсвічуючи кожен предмет, виставлений у шафі. І тоді, коли нитка торкалася речей, вони теж починали світитися. 

Чи… світінням назвати це явище було складно. Натомість кожна річ наче випромінювала темряву – таку густу, тягучу і неприємну, що могла б надзвичайно точно описати поняття ніщо. 

– Мені надсилають речі з усієї імперії. Деякі з цих артефактів справді вбивали людей, – він подивився на мене дуже серйозно. – Тож я не раджу приходити протирати пилюку за моєї відсутності. 

Я дрібно кивнула, хоч і не збиралася цього робити. Але кабінет Ардена справді виглядав цікаво, і я з інтересом роззирнулася, намагаючись примітити щось дійсно небезпечне. Та щойно нитка золотистих чарів зникла, я вже бачила просто речі – безсумнівно дорогі, але на вигляд досить звичайні. 

Арден покрутив у руках скриньку, а тоді гмикнув. Від його пальців відійшло кілька іскор, і він гмикнув знову – цього разу вже здивованіше. Потім він перевів погляд на мене, і я заледве подолала бажання зробити кілька кроків назад. 

Він засунув палець у скриньку, тоді уважно обдивився його на світло, понюхав, а тоді… облизнув! Я вже стояла, задерши брови до волосся. 

– Якщо ти так хочеш їсти, я принесла тобі вечерю. Необов’язково облизувати дерево, – зауважила я, киваючи на тацю. Та Арден, здавалося, й зовсім не звернув уваги на мої слова. 

– Й справді сіль… – тільки пробурмотів він. А тоді ще раз придивився до крихт, що лишилися на дні, і продовжив тихо: – Але непроста. 

Я відійшла до таці та зняла з неї серветку, випускаючи запахи їжі. Можливо, хоч вони відвернуть чоловіка від докопування до мене і змусять забути про знищений артефакт. 

Мені не потрібно було говорити ані слова – щойно показалися тарілки, Арден вже опинився поряд та сів їсти, наче й забув, що був посеред свого кабінету. Він з’їв три пиріжки, а тоді задумливо запитав:

– Ти сама її зачаклувала? 

Я замахала руками. 

– Що? Ні, звісно ж ні! Я в магії – нуль без палички. 

Арден вигнув брову:

– Без палички?.. Що б це не значило, а ти помиляєшся. В тобі є магія, ось тільки…

Несподівано він перегнувся через стіл і опинився зі мною ніс до носа. Я дивилася у його сині очі і чомусь не могла відвести погляду. Шкіра чоловіка все ще була бліда й трохи навіть землиста, але він виглядав гарно, справді гарно – і не було дивини у тому, що я почала червоніти. 

Його рука торкнулася моєї, поповзла вгору, до ліктя, а тоді до плеча – прямо під рукавом сукні – а тоді… 

Тоді вся моя шкіра наче спалахнула вогнем і почала сяяти, як лампочка на сто ватів.

_______________________________

Любі друзі, дуже рада, що вас вже так багато читає цю історію! Тому стараюся писати зараз навіть швидше, і після Нового року розділи почнуть виходити тільки з одним днем перерви на тиждень - у понеділок. Пишіть коментарі, підписуйтеся на сторінку і, звісно ж, додавайте книгу у бібліотеку, аби не загубити!