Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

— Та йди ти! — кинув йому Генрі.

Робін і сам уже збирався до іншого столику по підписи.

Сумно здійнявши брови, Марія зім’яла листок і передала його Анабель, щоб вона його спалила. Папір щез із запахом гару, що зовсім не додавав апетит.

— Отже, справи кепські? — промовила вона й розвіяла дим помахом руки.

— Та наче ні, — вдумливо відповіла Марія. — З групою я непогано поладнала. Навіть стару знайому зустріла. Взагалі не розумію, хто міг таке написати. — Вона замешкалася. — Хоча є один повітряний, але я не думаю, що це він. Просто не його стиль. 

— Що за повітряний? — втрутився Генрі. — Якщо тебе ображають за зовнішність, скажи, і ми розвалимо йому писок. Кая особисто перетвориться на єті, хвать за ногу — і на дах.

— Так і зроблю, — весело підтримала вона, дивлячись на хлопця.

— Та ні. — Марія похитала головою, сміючись. — Навпаки. Але це дурниці, не зважайте.

— Замовкніть, — раптом перебила Анабель, кивнувши головою в сторону лінії роздачі, і ледь чутно додала: — Тут Арон. Він зі мною говорить.

Поглянувши туди, Люсі теж побачила короля, котрий стояв до них спиною під ілюзією працівника Роджера. Вочевидь сила розуму в нього краще розвинена, ніж вогонь.

— Ти хотіла сказати «говорить до мене», чи в тебе теж є здатність передавати повідомлення без слів, про яку я не знаю? — кинув Генрі, але вона була надто зосереджена на братові, щоб відповідати на його шпильки. Зітхнувши, він додав: — І що він каже?

— Ого, — сказала приголомшена Анабель і повернулася до друзів. — Йому в кімнату підкинули справжній ціпок Тобіаса Рендала.

Для Люсі ці слова пролунали, як грім з ясного неба над пустелею. Ціпок лежав у неї за шафою. Як він міг опинитися в короля? Арон знає, що вона з роду герцогів?

— Ціпок Рендалів? — здивувався Генрі. — Не може бути. Востаннє його бачили в Деміана, а він так просто його б не віддав. Можливо, це підробка?

Анабель мовчала, видно вслухаючись у слова брата в голові.

— Та ні, справжній, — повела вона. — Основа з темного дерева, на руків’ї вирізьблено ворону з зеленими чарівними камінчиками на місці очей. Якщо тримати його в руці й думати про певне місце, ціпок може тебе туди перенести. Арон вже перевіряв — він працює.

Враз Люсі здогадалася, що могло стати причиною інциденту.

 «Твоїх рук справа?» — подумки кинула вона в порожнечу.

— А як ти думаєш? — долинуло звідти у відповідь.

Зневажливий тон Елізабет вказував, що вона тільки пишалася своїм вчинком і не збиралася шкодувати. Вона навіть не спробувала поцікавитися, чи не проти Люсі віддати королю єдину річ, що залишилася в неї від родини, наче її думка взагалі нічого не важила.

— Тоді це надзвичайно чудово, — промовив Генрі. — Впевнений, Арон зайде для ціпка застосування. — Він нахилився ближче до Анабель і додав: — Якщо буде така можливість, можеш попросити свого брата, щоб він позичив його мені. Усього на кілька годин.

— Ні, — довго не думаючи, відповіла вона.

— Хвилин?

— Ні! Нейт мені розповів, хто два роки тому зламав люстру з чарівним камінням, що висіла в штабі.

А й справді, у руках цього дослідника ціпок довго не проживе.

— Два роки тому! Я просто хочу подивитися, як він працює.

— Подивишся, — пообіцяла вона. — Арон покаже.

На обличчі Генрі застигла холодна, ображена гримаса:

— Щиро дякую за довіру, подруги.

Дивлячись на нього, Анабель стиха засміялася, а потім чомусь почала підводитися:

— Нащо тобі той ціпок? Поглянь краще на це.

Вона встала зі стільця й, трохи відступивши від столу, склала пальці правої руки в кулак і повела ним зверху зліва вниз направо. Враз у її руці з металевим брязкотом з’явився вогняний меч. Коли вона зробила змах, дрібні частинки червоних каменів, вкраплені у сріблясте лезо, заблищали на світлі.

— Мати Василева! — промовила шокована Марія.

— Очманіти, — видихнув Генрі, звівши брови від несподіванки.

Кая з захопленням впустила щелепу, розглядаючи один з чотирьох подарунків хранителя темряви, а Люсі було до меча байдуже, як гілці до синиці.

Вуста Анабель потягнулися у хвалькувату усмішку.

— Скажіть, гарний.

Гамір у їдальні на мить вщух. Вогняний меч Бранадарів привернув до себе увагу багатьох студентів і не тільки.

Люсі тим часом перевела погляд на Арона, який, дивлячись на сестру, з усмішкою похитував головою. Раптом він зиркнув на Люсі, і вона швидко відвела очі до столу.

«Це ганьба. Тепер він думатиме, що я на нього витріщаюся», — думала вона.

— Не картай себе хоч за це, — відповіла Елізабет.

— Даси потримати? — попросила Марія, вже тягнучись до клинка рукою.

— Не можу, він зникне. Цей меч може існувати тільки в руках нащадків його першого власника.