Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

— Ви не розкриєте мені свій секрет, мадемуазель?

Голос Пуаро був дуже м’яким та переконливим.

Вона промовила дуже тихо:

— Я не можу… не можу.

І раптом, без попереджень, вона зірвалась, опустивши обличчя на витягнуті руки, — вона заридала, наче у неї зараз розірветься серце.

Полковник підхопився і незграбно став поряд із нею.

— Я… Погляньте…

Він зупинився і, повернувшись, визвірився на Пуаро:

— Я зламаю кожну кістку у вашому триклятому тілі, бридкий маленький нікчемо.

— Мсьє! — запротестував мсьє Бук.

Арбатнот обернувся до дівчини.

— Мері… Заради Бога…

Вона підскочила.

— Це нічого. Зі мною все гаразд. Я вам більше не потрібна, мсьє Пуаро? Якщо потребуватимете, то прийдіть, знайдіть мене. О, я виставила себе справжньою ідіоткою!

Вона поспішила з вагона. Арбатнот, перед тим як попрямувати слідом, ще раз напав на Пуаро:

— Міс Дебенгем не має нічого спільного з цією справою, нічого, чуєте мене? І якщо ви її засмучуватимете та турбуватимете, то матимете справу зі мною.

І пішов геть.

— Як добре поспостерігати за розлюченим англійцем, — сказав Пуаро. — Вони дуже кумедні. Що більше вони відчувають емоцій, то менше стежать за мовою.

Але мсьє Бук не зацікавився емоційними реакціями англійців. На нього наплинуло захоплення своїм другом.

— Mon cher, vous êtesépatant, — прокричав він. — Ще один чудовий здогад. C’est formidable[80].

— Просто неймовірно, як ви додумуєтесь до такого, — захоплено промовив доктор Константін.

— Цього разу це була не моя заслуга. Це був не здогад. Графиня Андрені майже розповіла мені.

— Comment?[81] Напевно ж ні?

— Пам’ятаєте, я запитував її про гувернантку чи компаньйонку? Я вже для себе вирішив, що якщо Мері Дебенгем була в цю справу вплутана, то вона мала б обіймати подібну посаду в домі.

— Так, але графиня Андрені описала зовсім іншу особу.

— Саме так. Високу, середнього віку, з рудим волоссям — власне, повну протилежність Мері Дебенгем, настільки, що на це важко не звернути увагу. Але їй потрібно було вигадати ім’я дуже швидко, і саме її підсвідома асоціація виказала її. Вона сказала «міс Фрібоді», як ви пам’ятаєте.

— Так?

— Eh bien, ви можете цього не знати, але в Лондоні була крамниця, що мала назву до недавнього часу «Дебенгем і Фрібоді». Тримаючи в голові прізвище Дебенгем, вона швидко хапається за ще одне, і перше, що спадає їй на думку, — це Фрібоді. Природно, що я одразу все зрозумів.

— Ще одна брехня. Чому вона це зробила?

— Можливо, знову через відданість. Це все ускладнює.

— Ma foi, — жорстко промовив мсьє Бук. — Чи всі в цьому потягу брешуть?

— Це, — сказав Пуаро, — саме те, що ми скоро дізнаємось.

Розділ восьмий

Подальші несподівані відкриття

— Мене вже нічого не здивує, — сказав мсьє Бук. — Нічого! Навіть якщо всі, хто є в потягу, доведуть, що вони жили в домі Армстронґів, — я зовсім не здивуюсь.

— Це дуже голосна заява, — мовив Пуаро. — Хочете поспостерігати, що ваш улюблений підозрюваний, італієць, розповість про себе?

— Ви зробите ще один із ваших славнозвісних здогадів?

— Саме так.

— Це справді надзвичайна справа, — вимовив Константін.

— Ні, це — найприродніша.

Мсьє Бук замахав руками в комічній розпуці.

— Якщо ви це називаєте природним, mon ami…

У нього забракло слів.

На цей час Пуаро уже попросив офіціанта вагона-ресторану покликати Антоніо Фоскареллі.

В очах великого італійця проглядала тривога, коли він увійшов. Він кидав на всі боки нервові погляди, наче загнаний звір.

— Що вам потрібно? — сказав він. — Мені нічого вам сказати, чуєте — нічого! Per Dio[82]… — Він грюкнув кулаком по столу.

— Так, у вас ще є що нам розповісти, — наполегливо мовив Пуаро. — Правду!

— Правду? — Він кинув занепокоєний погляд на Пуаро. Кудись щезла вся його впевненість та щирість.

— Mais oui. Можливо, я її вже знаю. Та якщо ви самі зізнаєтеся, це тільки стане вам на користь.

— Ви розмовляєте як американська поліція. «Визнайте вину», так вони кажуть… «Визнайте вину».

— О! То у вас є досвід спілкування із поліцією Нью-Йорка?

— Ні, ні, ніколи не було. Вони не довели нічого щодо мене, хоча й дуже старались.

Пуаро тихо проговорив:

— Це стосувалося справи Армстронґів, чи не так? Ви були водієм?

Його очі зустрілись із очима італійця. Великий чолов’яга раптом вибухнув. Він був наче пробита кулька.

— Якщо знаєте, то чому питаєте?

— Чому ви обманювали зранку?

— Через бізнес. До того ж, я не довіряю югославській поліції. Вони ненавидять італійців. Вони б не повелись зі мною справедливо.

— Можливо, вони навіть дуже справедливо повелись би із вами!

— Ні, ні, я не маю жодного стосунку до того, що сталось минулої ночі. Я не полишав свого купе. Той набурмосений англієць, він підтвердить. Це був не я, хто вбив ту свиню — того Ретчетта. Ви нічого не доведете проти мене.

Пуаро щось писав на уривку паперу. Він підвів очі та сказав тихо:

— Дуже добре. Ви можете йти.

Фоскареллі призупинився невпевнено.

— Ви ж розумієте, що не був я… що я не маю до цього жодного стосунку?

— Я сказав, ви можете йти.

— Це конспірація. Ви хочете мене підставити? Усе заради тієї свинюки, яка мала би потрапити на електричний стілець! І це ганьба, що він таки не потрапив. Якби це був я… якби мене заарештували…

— Та це були не ви. Ви не були причетні до викрадення дитини.

— Що ви намагаєтесь сказати? Адже ця малеча, вона була втіхою для всього дому. Тоніо вона мене називала. І сідала в автомобіль, і робила вигляд, наче вона за кермом. Усі в будинку просто обожнювали її! Навіть поліція це розуміла. Ах, маленька красуня.

Його голос пом’якшав. На очах з’явились сльози. Потім він різко розвернувся на одному місці й подався геть із вагона-ресторану.

— П’єтро, — покликав Пуаро офіціанта вагона-ресторану. — № 10 — шведська леді.

— Bien, Monsieur.

— Ще одна? — вигукнув мсьє Бук. — О ні, це неможливо. Я кажу вам — це неможливо.

— Mon cher, ми маємо знати. Навіть якщо в підсумку всі мали мотив для вбивства Ретчетта, ми маємо