Читати книгу - "Талiсман"

Джек знову застиг, вчуваючи, як із мороку перед ним лунає щось схоже на тихе різке хихотіння. Мить по тому на хлопця війнув знайомий, але незрозумілий запах — грубий, мускусний, міцний.

Джек озирнувся через плече. Вхід до тунелю, тепер ледь помітний через вигин стіни, був далеко та за розмірами здавався не більшим за кролячу нірку.

— Хто тут? — погукав хлопчик. — Агов! Є тут хто? Хто-небудь?

Йому здалося, що десь далі, в тунелі, хтось зашепотів.

Він не на Територіях, нагадав собі Джек, — у найгіршому разі він нашугає якогось пса-ідіота, що забрів у прохолоду покуняти. Таким чином він урятує собаці життя, розбудивши його, перш ніж сердешного переїде машина.

— Агов, песику! — закричав Джек. — Песику!

Він миттю був винагороджений дріботінням лап через тунель. Але вони… наближалися чи віддалялися? Наслухаючи м’яке «стук, стук, стук», хлопчик не міг сказати напевне, тварина тікає чи, навпаки, накидається. Тоді вирішив, що звук може лунати в нього з-за спини, озирнувся і помітив, що пройшов надто далеко, щоб досі бачити вхід у тунель.

— Де ти, песику? — промовив малий.

Щось зашкрябало десь за фут або два позад нього. Джек стрибнув уперед і сильно забився плечем об вигин стіни.

У пітьмі він запримітив силует — можливо, то був пес. Джек ступив крок і спинився настільки дезорієнтований, що йому здалося, ніби він знову повернувся на Території. Тунель повнився мускусним, ядуче тваринним запахом, і що б там до нього не рухалося — це був не пес.

Подув холодного повітря приніс йому запахи смальцю та алкоголю. Хлопчик відчував, що силует наближається.

Лише на мить Джек побачив зависле в повітрі обличчя. Воно світилося, ніби підсвічене власним дещо тьмяним, внутрішнім світлом — видовжене розгніване лице, що тільки здавалося юним, хоча насправді не було таким. Істота смерділа потом, смальцем і випивкою. Джек втиснувся в стіну і стиснув кулаки навіть тоді, коли постать уже розчинилася в пітьмі.

Нажаханому Джеку раптом здалося, ніби він чує швидкі та м’які кроки, що виходять із тунелю. Він поглянув назад із пітьми, у якій перебував. Морок і тиша. Зараз тунель був порожнім. Джек засунув руки під пахви і стукнувся об цегляну стіну, удар дістався наплічнику. Через мить він знову попрямував уперед.

Джек вийшов із тунелю і вирішив поглянути на вихід. З нього не долинало жодних звуків, і жодна дивна істота не підкралася там. Хлопчик пройшов три кроки вперед, зазирнув усередину. І його серце мало не зупинилося, бо два величезних помаранчевих ока наближалися до нього. Половину відстані між ними та Джеком вони подолали за лічені секунди. Джек не ворушився — ноги по литки занурились у асфальт. В інстинктивному бажанні затулитися від небезпеки він виставив руки долонями вперед. Очі наближались до нього, але загудів клаксон. За мить до того, як з тунелю вилетіла машина, за кермом якої сидів червонопикий чоловік і розмахував кулаком, Джек устиг відскочити з дороги.

— ЛАЙНОГОЛОООО… — долинуло з перекошеного рота.

Досі ошелешений Джек крутнувся на місці та побачив, як машина несеться вниз по схилу до селища, — імовірно, Оутлі.

4

Розташований серед безкраїх та понурих на вигляд полів, Оутлі заледве відходив від двох основних вулиць. Перша, продовження Мілл-роуд, спускалася повз величезну обшарпану будівлю, що стовбичила посеред широченного паркінгу, — фабрика, вирішив Джек, — поєднуючись із рядами старих автомобілів (обтріпані прапорці), фаст-фудних забігайлівок («Великі Цицьки Америки»), боулінг із гігантською неоновою вивіскою (БОУЛ-О-РАМА!), гастрономи та заправки. Далі Мілл-роуд перетворювалася на п’ять чи шість ділових кварталів, смугу старих двоповерхових будинків, біля яких машини паркували капотом на тротуар. Найімовірніше, що на іншій вулиці розташувалися найважливіші в Оутлі споруди — великі панельні будинки з ґанками та широкими газонами. Там, де ці вулиці перетиналися, у світлі пізнього надвечір’я блимав червоним кольором світлофор. Інший світлофор, десь за вісім кварталів звідти, замиготів зеленим світлом перед високою і тьмяною будівлею, що нагадувала лікарню для душевнохворих, тож, очевидно, це була старша школа. Від цих двох вулиць неорганізовано відгалужувались маленькі будиночки, що змішувалися з незрозумілими спорудами за високими парканами з дроту.

Більшість вікон фабрики було розбито, а деякі вікнища в центрі міста забито дошками. Кучугури сміття та папірці в повітрі заповнювали бетонне подвір’я за парканом. Навіть презентабельні будинки здавалися занехаяними через вицвілу фарбу на похилених ґанках. Ці будинки, напевно, належали власникам салонів, що продають старі автомобілі, які ніхто не купує.

На якусь мить Джеку навіть закортіло піти з Оутлі та попрямувати в Доґтаун, де б той не розташовувався. Але тоді він згадав про тунель на Мілл-роуд, яким йому знову доведеться йти. У центрі торгового кварталу почулося гудіння клаксона, цей звук наповнив Джека нестерпним відчуттям самотності та ностальгії.

Відтоді як Джек залишив позаду тунель на Мілл-роуд і опинився перед воротами фабрики, він ніяк не міг розслабитися. Майже третину вікон на брудно-цегляному фасаді фабрики було розбито, інші — затуляли коричневі квадратики картону. Навіть стоячи на дорозі, Джек відчував запах мастила від прокопчених пасків, вентиляторів та шестерінок. Зрештою він засунув руки в кишені та пішов униз схилом так швидко, як тільки міг.

5

Зблизька місто мало ще депресивніший вигляд, ніж з боку пагорба. Торговці старими автомобілями стояли перед вікнами своїх офісів, їм було ліньки навіть вийти надвір. Їхні пошарпані та безрадісні прапорці обвисли; колись оптимістичні плакати, що висіли вздовж потрісканого тротуару перед рядами машин із закликами: «ОДИН ВЛАСНИК! ФАНТАСТИЧНА ПОКУПКА! МАШИНА ТИЖНЯ», — пожовкли. З деяких плакатів попливло та стікало чорнило, немовби їх вимило дощем. На вулицях було лише кілька людей. Коли Джек ішов до центру міста, то побачив старигана зі впалими щоками та сірою шкірою, який намагався закотити порожній візок із магазину на бордюр. Коли хлопчик підійшов ближче, старий налякано проскрипів щось вороже, оголивши чорні, як у борсука, ясна. Він вирішив, що Джек хоче вкрасти його візок!

— Перепрошую, — сказав Джек (серце його знову забилося).

Старий намагався всім своїм незграбним тілом, захищаючи, обняти візок, повсякчас демонструючи чорні ясна.

— Перепрошую, — повторив