Читати книгу - "Карибська таємниця"

— Полковнику Гілінґдон!

Едвард Гілінґдон вийшов із-за дерев, що були в неї за спиною, і став поруч із нею.

— Ви знали, що я тут?

— Ви відкинули тінь, — сказала міс Марпл.

Вони стояли якусь хвилину мовчки.

Він сказав, так, ніби звертався до самого себе:

— Отже, у кінцевому підсумку її прізвисько не виправдало себе.

— Я думаю, ви радий, що вона померла?

— А це вас шокує? Гаразд, не стану заперечувати. Я радий, що вона померла.

— Смерть часто буває найкращим розв'язанням проблем.

Едвард Гілінґдон повільно обернув голову. Міс Марпл зустріла його погляд спокійно й твердо.

— Якщо ви думаєте…

У його тоні прозвучала несподівана погроза, і він ступив крок до неї.

Міс Марпл спокійно сказала:

— Ваша дружина через мить буде тут із містером Дайсоном. Або з'явиться містер Кендел із доктором Ґремом.

Едвард Гілінґдон розслабився. Він відвернув голову і став дивитися на мертву жінку.

Міс Марпл тихенько відійшла вбік. Незабаром її кроки прискорилися.

Дійшовши до свого бунгало, вона зупинилася. Саме тут вона сиділа в той день, коли розмовляла з майором Полґрейвом. Саме тут він нишпорив у своєму гамані, шукаючи фотографію вбивці…

Вона пригадала, як він підняв погляд і як раптом побагровіло його обличчя. «Таке потворне, — як сказала сеньйора де Каспеаро. — У нього було лихе око».

Лихе око… Око… Око…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

НЕМЕЗИДА

І

Попри всі тривоги та біганину вночі містер Рейфаєл нічого не чув.

Він міцно спав у ліжку, тонко посвистуючи носом, коли раптом відчув, як чиїсь руки схопили його за плечі й ґвалтовно струснули.

— Хто там, чорт забирай?

— Це я, і якби ми жили в стародавній Греції, то я сказала б: «Це я — Немезида!» Саме так називали греки богиню помсти, якщо не помиляюся.

Містер Рейфаєл, наскільки міг, підняв своє хирляве тіло над подушками. Він витріщився на неї. Міс Марпл, стоячи в місячному світлі, з головою, закутаною в пухнастий шарф зі світлої рожевої вовни, була настільки не схожа на постать Немезиди, наскільки це можна собі уявити.

— То ви Немезида, кажете? — запитав містер Рейфаєл після хвилинної мовчанки.

— Сподіваюся нею стати — якщо ви мені допоможете.

— А чи не пояснили б ви мені більш зрозуміло, чому ви вдерлися до мене посеред ночі й чого ви від мене хочете?

— Я вважаю, нам треба діяти швидко. Дуже швидко. Яка ж я була дурна! Я повинна була на самому початку зрозуміти, про що йдеться. Адже все так просто.

— Що саме так просто і про що ви говорите?

— Ви багато чого проспали, — сказала міс Марпл. — Знайдено труп. Спочатку ми думали, що то тіло Молі Кендел, але то була Лакі Дайсон. Утоплена в струмку.

— Лакі, еге? — перепитав містер Рейфаєл. — Утоплена в струмку? Вона сама втопилася чи хтось її втопив?

— Хтось її втопив, — сказала міс Марпл.

— Розумію. Принаймні, думаю, що розумію. Тому ви й кажете, що все так просто? Ґреґ Дайсон був у нас першим кандидатом на вбивцю, і він ним і виявився. Так? Ви про нього думаєте? І боїтеся, щоб він не вийшов сухим із води?

Міс Марпл набрала повні груди повітря.

— Містере Рейфаєл, ви мені довіряєте? Ми повинні попередити вбивство, яке ось-ось буде скоєне.

— Я думав, ви сказали, воно вже скоєне.

— Це вбивство скоєне помилково. Інше вбивство може бути скоєне щохвилини. Не можна гаяти ні секунди. Ми повинні йому перешкодити. Рушаймо негайно.

— Вам дуже легко так говорити, — сказав містер Рейфаєл. — Рушаймо, кажете? А як я можу кудись рушати? Адже я не можу навіть ходити без сторонньої допомоги. Як ми з вами зможемо перешкодити вбивству? Вам близько ста років, а я старий і безпорадний каліка.

— Я подумала про Джексона, — сказала міс Марпл. — Адже Джексон зробить усе, що ви йому накажете, чи не так?

— Авжеж, зробить, — сказав містер Рейфаєл. — А надто якщо я пообіцяю, що його зусилля будуть добре оплачені. Ви цього хочете?

— Так. Накажіть йому піти зі мною й виконувати все, що я йому накажу.

Містер Рейфаєл дивився на неї протягом шістьох секунд. Потім сказав:

— Гаразд. Можливо, зараз я йду на найбільший у своєму житті ризик. Але він буде далеко не першим.

Він підвищив голос і гукнув:

— Джексоне!

Водночас узяв електричний дзвінок, що лежав у нього під рукою, і натиснув кнопку.

Не минуло й тридцятьох секунд, як Джексон увійшов крізь двері, що відчинялися до сусідньої кімнати.

— Ви мене гукали й дзвонили мені, сер? Що сталося?

Він замовк, здивовано витріщившись на міс Марпл.

— Ти робитимеш, Джексоне, так, як я тобі накажу. Ти підеш із цією леді, міс Марпл. Ти підеш туди, куди вона тебе поведе, і робитимеш усе, що вона тобі накаже. Ти муситимеш підкорятися кожному її слову. Ти мене зрозумів?

— Я…

— Ти мене зрозумів?

— Так, сер.

— І ти не будеш у програші, якщо зробиш усе так, як я тобі сказав. Я щедро винагороджу твої зусилля.

— Дякую вам, сер.

— Ходімо, містере Джексон, — сказала міс Марпл. Вона заговорила через плече до містера Рейфаєла: — Дорогою ми скажемо місіс Волтерс, щоб вона прийшла, допомогла вам підвестися з ліжка й привела вас до нас.

— Привела куди?

— До бунгало Кенделів, — сказала міс Марпл. — Я думаю, Молі скоро туди повернеться.

II

Молі підіймалася стежкою від моря. Її погляд був прикутий поперед себе. Вряди-годи з її уст зривався жалібний стогін…

Вона піднялася східцями в лоджію, зачекала хвилину, потім штовхнула засклені двері й увійшла до спальні. Світло було ввімкнене, але кімната порожня. Молі підійшла до ліжка й сіла. Вона сиділа кілька хвилин, знову й знову притуляючи руку до лоба й хмурячись.

Потім, окинувши кімнату швидким, підозріливим поглядом, засунула руку під матрац і дістала заховану там книжку. Нахилилася над нею й перегорнула кілька сторінок, шукаючи те, що їй було треба.

Зовні почулися швидкі кроки, вона підвела голову й поквапливим провинним рухом запхала книжку назад, під матрац.

Тім Кендел, геть засапаний, увійшов і зітхнув із полегкістю, побачивши її.

— Слава Богу. Де ти була, Молі? Я шукав тебе скрізь і повсюди.

— Я ходила до струмка.

— Ти ходила…

І він замовк.

— Так. Я ходила до струмка. Але я не могла там чекати. Не могла. Там хтось лежав у воді — і вона була мертва.

— Ти хочеш сказати… А ти знаєш, я думав, що то була ти. Я лише недавно довідався, що то Лакі.

— Я її не вбивала. Справді, Тіме, я