Читати книгу - "Климко"

Послєдній нинішній деньочок

Гуляю з вами я, друззя…

І Настя Кушнірівська співала, вимовляючи не «друззя», а «друздя». А як ручкалися на прощання, чого ніколи раніше не робили, і розходилися, Настя вбгала йому в долоню напахчену дешевими духами хусточку з двома літерами, вишитими зеленою ниткою: Н+П. Любила ж, видно… А він, замість обняти, пригорнути дівчину, бувало, перечіпав її, ніби ненароком, або штовхав зненацька на соснину й реготів пришелепкувато. Да… Бачив її, як приїздив три роки тому до батька. За офіцера вийшла. Гарна зробилася, товстенька, щоки цвітуть… Ну, та й він не прогадав, Рита жінка добра, хоч і погулювала колись, чув од хлопців по роботі. Зате зараз ні-ні. Воно й краще, як замолоду покрутить, замужем смирніша буде…

— Еге, чого ж це я стою, — сказав сам собі. — Там першу щуку проґавив, тепер — розмечтався. Уже б досі десятків зо два піймав.

І заходився ловити: то мовчки, зосереджено, то з радісними вигуками, як траплялася добра рибина, то з піснею на одне слово:

«Тру-ру-ру, тру-ру-ру…»

В полудень прийшов Никифор з костюмом, черевиками та брилем.

Аж тоді Павло вибрів на берег і, почуваючи млосну дріж у ногах, помився та перевдягся.

— Чималенько накишкав, — сказав Никифор, виважуючи торбу. А сам подумав: «За що не візьметься, бісів хлопець, все в нього до ладу получаєцця!»

Назад ішли помалу, бо Павло таки добряче натрудив ноги, ледве переставляв їх і вже вкотре шкодував: «Якби ота перша не втекла, якраз нормально було б. П’ятнадцять штук. А так тільки чотирнадцять».

І та перша — п’ятнадцята щука здавалася йому зараз найбільшою…

— Якщо вже кликати когось із чужих, то нужних людей, полєзних, — сказав Павло, дізнавшись про гулянку. — Голову колгоспу чи ще когось, хто вам пригодиться.

— А що голова, — обережно заперечив Дзякун. — Поки на роботу ходили, поти й голова — голова. А зараз йому до нас діла немає, нам до нього. Пшеницю в механізаторів купуємо, пенція по закону йде. Хіба Митра Лободу гукнуть, лісника. То такий чоловік, що без нього не обернешся: дров треба — до Митра, сіна корові на зиму — до Митра, коней грядку виорати чи торфу привезти — знову ж таки до Митра.

Так і порішили: кликати лісника та ще директора школи з директоршею. Останніх Павло забажав. Як-не-як — люди вони культурні, шановані в селі, до того ж якби не директор, бути б Павлові й досі слюсарем. То ж бо директор тяг його до сьомого класу, можна сказати, за вуха: просив, умовляв, примушував — і таки вивів у люди.

Адже перше, що в Павла спитали, коли висували в майстри, — яка освіта. Сім класів. Не п’ять і не шість, а сім! Може, це й виручило, бо кандидатур на бригадирство було аж три.

І ще домовилися: родичі посходяться й самі, а Митра Лободу та директора з директоршею слід привезти машиною. Це раз. Друге: родичі, як люди свої, питимуть і самогонку, а чужим треба взяти лавочної, бо «невдобно». Митро, правда, такий, що й гарячу смолу питиме, а директора й директоршу треба пригостити по-культурному…

Надвечір стали сходитися гості, ближні й дальні дзякунівські родичі — брати, сестри, племінники й племінниці, навіть один онук, сержант понадстрокової служби. Жіноцтво, перецілувавшись, мерщій розв’язувало вузлики й обдаровувало Борька гостинцями, які він мовчки на вибір поїдав, з усіх боків обдивлялося Риту, нову свою родичку, і, вдоволене, заходилося допомагати поратися коло риби, печі та столів. Чоловіки ж повсідалися під грушею біля «Москвича», закурили і завели свою балачку: розпитували у Павла про ті краї, де він живе, про те, чи й досі є в Ростові вурки, про роботу, «квартирю» і знов-таки про заробітки. І за всім цим у кожного чаїлося найголовніше питання: де можна взяти такі гроші, щоб купити машину? Однак про це мовчали, вважаючи, що то «не нашого ума діло». Тільки сержант-надстроковик ні про що Павла не розпитував, а сам, улучивши мовчанку, поривався розповідати і починав здалеку: «А вот в нашій часті, де я служу…» Він щойно приїхав у відпустку і тепер з нетерпінням ждав, коли вона закінчиться: адже в частині його вже, мабуть, оформили на нове, незвичне й красиве звання — прапорщик! Одначе сержанта слухали не так уважно, як Павла, — кожен служив свого часу, — і часто перебивали.

Коли сонце торкнулося очеретів понад річкою, Павло розчохлив машину й поїхав за почесними гостями, міркуючи по дорозі, як бути: забрати директора з директоршею і Лободу разом чи привезти їх окремо. І що взяти — коньяку та шампанського чи горілки та вина.

Так, вагаючись, і до крамниці увійшов.

У крамниці було велелюдно, як і всякого недільного дня: чоловіки брали по «маленькій» і йшли в берег посидіти, жінки розкошелювалися на «концерви» з риби та чорне якесь повидло, дітвора товпилася за цукерками.

Павло привітався до всіх своїм «С-с-тє!» і, відчуваючи, що усі на нього дивляться, сказав до продавщиці несподівано для себе самого:

— Дві коньяку, дві — шампанського.

І виклав на прилавок аж чотири десятки, хоч треба було три.

Коли виходив з пляшками, почув за спиною нетерплячий шепіт, від якого приємно замлоїло в грудях:

— Хто ж то воно?

— Та Павло Дзякунів, хіба не впізнали?

— Ти ди’, яким козирем став.

— Видно ж, і грошви!..

Директор школи Іван Лукич, а по-ковбишівськи просто Лукич, зустрів Павла надворі з помийною цеберкою в руках — поросяті виносив, — розчулився вкрай, забідкався, що не може в такому вигляді обняти дорогого гостя. Лукич був людиною м’якої, навіть ніжної вдачі, понад усе любив діяльність і мав у селі безліч обов’язків: директорував, читав лекції на фермах та польовому стані, збирав місцевий фольклор, завідував народним музеєм, співав у клубному хорі, грав найскладніші ролі в п’єсах, які сам же й ставив, був членом сільвиконкому й головою товариського суду…

Вислухавши Павлове запрошення їхати в гості машиною, Лукич благально замахав руками, знявши їх догори:

— Що ти, що ти, Павлику, ми люди не горді, прийдемо й пішки. Скільки ж тут їхати!

І загукав на грядки до дружини:

— Наташо Пилипівно! А кидай лишень сапу та перевдягайся, Павлуша ось кличе нас у гості.

Він провів Павла до машини і все казав:

— Повиростали мої орлики, розлетілися межи люди. От і ти — мужчина вже, повноцінний громадянин. Так і мусить бути. — І додав латиною улюблену свою, завчену ще в інституті фразу.

Митро Лобода, уже напідпитку, погодився їхати не одразу.

— До мене сьогодні