Читати книгу - "Червоний"

З одного боку, товаришу Абрамову, «кумові», тобто начальнику оперативної частини лагпункту, капітану Бородіну, решті табірного начальства, включно з лікарем Тамілою Михайлівною Супруновою, не кажучи вже про останніх вертухаїв — усім, хто не вбирався у зеківську робу, плювати було на те, скільки народу тут піде на той світ, скажімо, за робочий тиждень. Проте, з іншого боку, такого байдужого ставлення до масової смертності каторжан вони не могли собі дозволити — як радянські військовослужбовці, солдати та офіцери МВД чи звичайні вільні найманці з бездоганно чистими анкетами. Адже це йшло врозріз із заявами про належне утримання засуджених, котрих справедливий радянський суд відправив на перековку. Ми дізнавалися про це від нових зеків, які йшли сюди з волі. А в нашому бараці не було нікого, окрім зрадників батьківщини, тобто політичних. Це, як я встиг переконатися, народ здебільшого грамотний, цілком володіє ситуацією в країні. До того ж «вороги народу» могли не лише навести якийсь факт, а й зробити з нього певний висновок.

Так, доцента Бориса Шліхта, викладача права у Ленінградському університеті, тобто мого земляка, забрали просто на лекції. За що, тепер не суттєво. Насправді причина, за яку Шліхту впаяли п’ятдесят восьму статтю16, в ті часи значення не мала. Важливо те, що розказав нам Шліхт: невдовзі після війни Америка і Західна Європа раптом зацікавилися, чи в належних умовах тримають підслідних у радянських тюрмах, а зеків у радянських таборах. Після відбою Шліхт пошепки божився, що сам особисто чув розмову: мовляв, Гітлеру та фашизму шию скрутили, тепер треба не допустити нічого подібного в СРСР, бо існування концтаборів нібито суперечить якимось там міжнародним законам чи конвенціям. Я особливо в це не вдавався тоді, відповідної освіти бракувало — мав лише прискорені курси механіків, там такого не навчали, ніяких премудростей, крім як розбиратися, де в танку які важелі. З усього, сказаного мудрим Шліхтом, я зрозумів тоді одне: навіть якщо табірне начальство у своїй повсякденній роботі не надто прагне зберігати пристойність, воно мусить робити це хоча б формально.

Нам, наприклад, регулярно пропонували писати скарги та побажання. Наївні, особливо з інтелігентів, неодмінно користалися з такої можливості. Реакції не було жодної — і це в кращому випадку. У гіршому — скаржник або з якоїсь причини потрапляв до ШІЗО — штрафного ізолятора, або наривався на нібито випадкову заточку блатаря, або... Ну, самі розумієте, начальство мало купу можливостей влаштувати будь-якому зеку ще веселіше життя, ніж те, яке він має в таборі. Те саме з похованням, або, як любив примовляти товариш Абрамов, утилізацією шлаку. Ну, от не положено трупам лежати під стіною бараку! Правило таке, а проти правила у нас, самі ж знаєте, ніхто не піде. Його, правила, слід дотриматись хоча б формально, для себе, для «галочки».

Начальник четвертого табірного відділення міг не бачити звалища трупів у темряві, проте він мав знати, що ці тіла звалені, і за це — нагрянь раптом перевірка — його по голівці не погладять. Бо перевіряльники повинні доповісти по інстанціях про виявлені непорядки, щоб формально покарати порушника. Звісно, не надто жорстко, але майора Абрамова можуть зняти звідси, з насидженого місця, і перекинути кудись ближче до зони вічної мерзлоти. Просто так, аби відрапортувати про вжиті заходи. Адже десь там, на Великій землі, як тут називали будь-яке місце південніше Ухти та Інти17, таких як Абрамов із Бородіним, теж за людей не вважають. Тому й тасують їх, мов карти в колоді. Отже, наше начальство мусить тримати носи по вітру й не давати нікому найменшої можливості для такого шантажу.

Це мені також доцент Шліхт пояснив: хоч табірне керівництво та конвойні перебувають по той бік дроту, їхня свобода — насправді теж формальність. Вони також пов’язані Системою так само, як і ми, сидять у таборах, і колючий дріт для них означає те саме, що й для нас. Різниця лише в тому, що нам, зекам, уже нема чого втрачати, тоді як вони, конвойні, легко можуть опинитися на нашому місці. Отже, підсумував Шліхт, ми всі разом вільніші у своїх словах та вчинках, аніж люди, подібні до майора Абрамова та капітана Бородіна.

Легше від висновків Шліхта мені, чесно кажучи, не ставало. Адже моя особиста свобода від того не ближчала. Ба більше: на початку того року, десь у лютому чи березні, тепер не згадаю, з черговим етапом прийшла звістка про скасування Президією Верховної Ради, вважайте — особисто товаришем Сталіним, указу двадцять два — сорок три. Щоб вам було зрозуміліше: саме за цим указом за зраду батьківщини мене засудили на п’ятнадцять років каторжних робіт. Тепер для мене відкрилася лише одна дорога — туди, на Воркуту, бо саме тамтешні табірні пункти призначалися для каторжан. А підписав наш улюблений вождь цей Указ акурат 22 квітня 1943 року — до дня народження іншого вождя світового пролетаріату, товариша Леніна...

Це я до того, що Червоному та всім «політичним», котрі прибули з ним із новим етапом, можна сказати, пощастило. Хоча б у тому, що тепер «політичних» не ізолювали від решти в’язнів. Згодом з цього скористалися спочатку блатні, а потім бандерівці. Відносно вільне пересування територією саме по собі прискорило події, котрі почалися з появою в нашому лагпункті великої кількості українців. Інша обставина — ще рік тому в країні скасували смертну кару17, тож бандерівців, яких судили тепер, не розстріляли. Хоча впаяли наповну. І хоч їх вислали до Воркути, але це вже не вважалося каторжними роботами. Виправними — так. Працею рабською, безнадійною, від світанку до того часу, скільки протримається на ногах зек, — так. Але так, пояснював Шліхт, виникла така собі юридична відмінність за повної відсутності відмінності формальної.

Проте вироки щодо мене та решти «зрадників», винесені до скасування указу двадцять два — сорок три, за цією постановою не переглядалися. Тож я й далі відбував каторжні роботи. Хоча саме на той час, коли в нашому таборі з’явилися українці й литовці з «буржуазних націоналістів» та «німецьких поплічників», моя бригада перебувала на особливому становищі. Хай там що, а там, у таборах, ми завжди прискіпливо вивчали деталі й найменші нюанси всього, що відбувалося на волі і могло так чи інакше стосуватися нас. Подібну інформацію, нехай навіть кволу-кволу, ми мали з розповідей новоприбулих.

Думаю, тепер