Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

якого волосся ставало дибом на голові. Похмура драма вершилася тут в абсолютній тиші, так замаскована й законспірована, що ніхто не міг її домислитися й вистежити серед невинних полик тієї весни. Хто ж міг підозрювати, що між тим закляпованим, німим, водячим очима манекеном і делікатною, так старанно вихованою, так добре вкладеною Б'янкою розгравалася родинна трагедія? Ким, врешті-решт, була Б'янка? Чи маємо ми кінець-кінцем звірити дещицю таємниці? Що ж із того, що вона не виводилася ані від правовитої імператриці Мехіко, ані навіть від тієї дружини по ліву руку, морганатичної Ізабелли д'Орґаз, яка із сцени мандрівної опери завоювала ерцгерцога своєю красою?

Що ж із того, що матір'ю її була ота мала креолка, якій він надавав пестливе ім'я Кончіти і яка під цим ім'ям війшла в історію — неначе б через кухонні сходи? Відомості про неї, які я зміг зібрати на підставі марківника, можна викласти у декількох словах.

Після падіння імператора Кончіта виїхала із своєю малою донечкою до Парижу, де жила з удовиної ренти, незламно зберігаючи вірність імператорському коханому. Тут історія втрачає дальший слід цієї зворушливої постаті, відступаючи слово догадкам та інтуїціям. Про одруження її донечки та про її подальшу долю нічого не знаємо. Натомість у 1900 р. виїжджає незвісна пані де V., особа незвичайної й екзотичної вроди, з малою донечкою і з чоловіком за фальшивим пашпортом з Франції до Австрії. В Зальцбурзі, на баварському кордоні, у хвилину, коли вони пересідають на віденський потяг, всю родину затримує австрійська жандармерія й заарештовує. Змушує задуматися те, що після перевірки його фальшивих документів пана де V. було звільнено, проте він не доклав жодних зусиль, щоб звільнити дружину й донечку. Того самого дня він виїжджає назад до Франції і слід за ним гине. Тут усі нитки губляться в повному замороченні. З яким же осяянням віднайшов я знову їхній слід, що вистрелював полум'яною лінією у марківнику! Моєю заслугою, моїм відкриттям назавжди залишиться зідентифікування згаданого пана де V. з певною вельми підозрілою особистістю, що виступає під зовсім іншим прізвищем і в іншій країні. Але цить!.. Про це ще ані слова. Доста, що родовід Б'янки встановлено поза будь-яким сумнівом.

XXXIII

От і весь канонічний дієпис. Але офіційна історія неповна. В ній є вмисні прогалини, довгі павзи і промовчання, в яких хутко інсталюється весна. Вона швидко заростає ті прогалини своїми марґіналіями, переплітає листям, що сиплеться без ліку, росте навзаводи, баламутить недоречностями птахів, контроверсією тих криланів, повною суперечностей і брехень, наївних запитань без відповіді, впертих, претенсійних повторів. Треба багато терплячости, щоб поза тою плутаниною віднайти властивий текст. До цього провадить уважна аналіза весни, граматичний розбір її речень і періодів. Хто, що? кого, чого? Треба елімінувати баламутні перебалакування птахів, їхні шпичасті прислівники і прийменники, їхні полохливі зворотні займенники, щоб поволі виділити здорове зерно глузду. Марківник є в цьому неабияким дороговказом. Дурненька, невибаглива весна! Заростає все без розбору, плутає глід з безглуздям, вічно блазнює — корчить дурника, бездонно легкодумна. Невже й вона в союзі з Францом Йосифом І, невже злучена з ним узами спільної змови? Треба пам'ятати, що кожну дзюбинку сенсу, що прокльовується в цій весні, притьмом забазікує стократна бляга, безглуздя, яке блягузкає казна-що. Птахи замітають тут сліди, комизять правопис фальшивою пунктуацією. Так витісняє правду звідусіль ця весна, яка кожну вільну п'ядь, кожну щілину притьмом заростає своїм листяним розквітом. Де ж має схоронитись виклята, де знайти азиль, якщо не там, де її ніхто не шукає — в тих ярмаркових календарях і коменіюшах, в тих жебрачих і дідівських кантичках, які по прямій лінії виводяться з марківника?

XXXIV

Після багатьох сонячних тижнів прийшла серія днів хмарних і гарячих. Небо потемніло, як на старих фресках, склубочилося в душній тиші скопичення хмар, як трагічні побойовища на картинах неаполітанської школи. На тлі тих олов'яних і бурих склубочень яскраво світились будинки крейдовою, гарячою білістю, ще більш увидатненою гострими тінями ґзимсів і пілястрів. Люди ходили з опущеними головами, повні внутрі темряви, яка громадилася в них, мов перед бурею, серед тихих електричних розрядів.

Б'янка більше не показується в парку. Видно, стережуть її, не дозволяють вийти. Звітрили небезпеку.

Сьогодні я бачив у місті групу добродіїв у чорних фраках і циліндрах, що сунули мірним кроком дипломатів через Ринок. Білі маніжки яскраво світили в олов'яному повітрі. Панове мовчки оглядали будинки, як коли б їх оцінювали. Йшли узгодженим, повільним, ритмічним кроком. Мають чорні, як вугілля, вуса на гладко виголених обличчях і лискучі очі, що гладко точаться в орбітах, мов би наоливлені і повні вимови. Іноді вони знімали циліндри і обтирали піт із чола. Всі вони високі, щуплі, середнього віку і мають смаглі обличчя гангстерів.

XXXV

Дні стали темні, хмарні і сірі. Далека, потенційна буря лежить вдень і вночі лежить на далеких горизонтах, не розряджаючися зливою. У великій тиші переходить часом через сталеве повітря подих озону, запах дощу, волога й свіжа бриза.

Але потому знов тільки сади розпирають величезними зідханнями повітря і ростуть тисячократне листям, навзаводи, вдень і вночі, відрядно. Всі прапори висять важко, потемнілі, і безсило лиють останні хвилі кольорів у згустілу ауру. Часом у виламі вулиці хтось звертає до неба яскраву, витяту із темряви половину обличчя, з оком нажаханим і світячим — дослухається до шуму піднебесся, до електричного мовчання сунучих хмар, і глибину повітря протинають, як стріли, тремтячі і шпичасті, чорно-білі ластівки.

Еквадор і Колюмбія мобілізуються. У грізному мовчанні товпляться на молі шеренги піхоти, білі райтузи, білі схрещені ремені на грудях. Чілійський одноріг став дибки. Видко його вечорами на тлі неба, патетичного звіра, знерухомленого грозою, з копитами у повітрі.

XXXVI

Дні щораз глибше сходять у тінь і задуму. Небо замкнулося, загатилося, нахлинаючи щораз темнішою сталевою бурею, і мовчить, низько склубочене. Спалена й пістрява земля перестала дихати. Тільки сади ростуть без передиху, сипляться листям, непритомні й п'яні, і заростають кожну вільну щілину холодною листяною субстанцією. (Прищі пуп'янків були липкі, як сверблячий виприск, болісні і ятрючі — тепер гояться холодною зеленню, заблизнюються багатократно листок на листкові, компенсуються стократним здоров'ям, на запас, понад міру і без рахуби. Вже накрили й заглушили під темною зеленню згублене гукання зозульки, чути вже тільки далекий і приглушений її голос, зашитий у глибокі віридари, затрачений під заливом щасливого розквіту.)

Чом будинки так світяться в тому потемнілому краєвиді? Чим більше хмурніє шум парків, тим гострішою стає вапняна білість будинків