Читати книгу - "Зодчий із пекла"

Але голос дизайнера рокотав ще досить виразно:

— Хіба можна оцінити натхнення? Згадайте, як писав Луїс Ортега: «Нетлінням уславлена рука художника, який заключив у простір небесне око ангела та його крилате вбрання, що промайнуло…»

Його красномовства вже ніхто не слухав.

— Ми вам про це вже казали, — пояснила реальна Ольга Володимирівна, — тільки поклали — і якісний паркет раптом ламається. Без жодної видимої причини.

— А невидимої? — спитав Кінчев.

Пані Ольга оживилася й звернулась до чоловіка:

— Ну що, дорогенький, не тільки я, забобонна жінка, а навіть і досвідчені органи бачать, що тут щось не так. Цей дім, він мене лякає, повірте… Про нього розповідають страшні легенди. І люди вірять в них.

Досвідчений представник компетентних óрганів слухав жіноче базікання у напіввуха, зате дуже уважно дивився відео.

На екрані пробігла нагору схвильована Щукіна.

— О, це вже Гапченка знайшли! — здогадався Ярижський.

Назад Надя йшла з баронесою, і Кирило Іванович знову прокоментував:

— Ми тільки до цього місця встигли переглянути. А пані Сандра — красива жінка, хе-хе. Коли ти вже мене познайомиш з нею, люба моя?

— Зараз, як закінчимо перегляд. Я б і раніше з радістю вас познайомила, але вона зі спальні майже не виходить, та й ти додому рідко з’являєшся.

— Справи, хе-хе. Закрутився, пробач. Навіть таку гостю привітати нíколи.

Тим часом на екрані з’явилися і сам слідчий, і міліціонери. Піднялися вгору, спустилися. Потім Ольга, баронеса. Кілька разів промайнула заклопотана Щукіна. Вона ж вимкнула всюди світло й спустилась останньою.

Раптом стало світліше, наче десь далеко відкрився отвір у безмежний Всесвіт. Сходи дрімали, огорнені прозорою темрявою, а згори сіялося холодне біле сяйво, зловісне й заспокійливе одночасно.

— Місячна була ніч, — згадав Ярижський, — я їхав трасою, наче по Хрещатику… — і враз поперхнувся.

На екрані повільно проходила, наче пливла тоненька, аж прозора дівчина. У старовинному білому платті. Зі свічкою в руці. Неживе бліде обличчя. Тугі вороні кучері — до пояса.

— Це вона! — прошипіла Ольга.

— Хто? — хрипко спитав Кінчев.

— Вона! Привид, — видихнула Ярижська. — Дочка хазяїна, яка померла тут, на другому поверсі. З портрета…

Дівчина-привид повернулася знизу і знову наблизилась, тепер уже обличчям до камери.

Страшенно бліда, біла, як крейда.

Але жива, молода, прекрасна.

У правій руці — свічка, а лівою несподівано зробила чаклунський рух — просто на камеру.

— А-а-ах! — закричав дзвінкий дівочий голос ззаду.

Всі троє глядачів підскочили й озирнулися.

Тримаючись за одвірок, на підлогу повільно падала смертельно зблідла баронеса Монтаньоль.

Кінчеву сподобалося сум’яття, з яким, безтолково репечучи, переносили зомлілу Сандру на другий поверх, до її кімнати — вони з Ярижським несли, Ольга бігала поруч колами й кричала на нещасну Щукіну, яка не здогадалась одразу прихопити з аптечки хоча б нашатирного спирту.

Нарешті гостю вклали, підсунули під ніс пляшечку з гострим запахом, й вона опритомніла, оглядаючи всіх переляканими очима.

— Непогано було б дати їй час оговтатись, — сказав Кінчев. — вийдемо, нехай залишиться хтось один.

Всі, крім Ольги Володимирівни, яка на правах господині все ще тримала в руці флакончик з нашатирем, посунули до виходу.

Раптом баронеса слабким голосом пролепетала:

— Кириле Івановичу, це ви?

— Хе-хе! — здивувався він, повертаючись.

— Упізнали мене?

Ярижський лише незрозуміло розвів руками.

— Прекрасні дами, зараз чашечка чаю всім нам просто необхідна, — Кінчев досить чемно випхав з кімнати Ольгу та Надю, які марно сподівалися на захоплюєче видовище. Сам став збоку, непомітний для мадам Монтаньоль.

Тим часом Кирило Іванович, який довго придивлявся до дівочого обличчя, здивовано вигукнув:

— Невже Леська?!

Вона слабо усміхнулась:

— Я.

— Баронеса?

— Так вийшло…

Він підійшов упритул до ліжка:

— А казали, вас усіх якийсь шахрай до турецького борделю спровадив.

— Побувала і там. Тільки я гадала, що це ви нас туди вирядили.

— А тепер?

— Розгледіла краще…

Віктор вийшов з кутка й присів на край ліжка:

— Що таке ви розгледіли, пані… е-е-е… Монтаньоль?

Вона трохи відсунулась і відповіла тихо:

— Той чоловік… Він був дуже схожий на Кирила Івановича, але у нього на руці, на правій, здається, були такі маленькі шрамики. Я їх добре запам’ятала.

— Де саме?

— Що?

— Де на руці шрами були? В того чоловіка.

— Отут, — вона показала на своїй руці між великим та вказівним пальцями.

— Ви бачили таке, га? — повернувся Ярижський до Віктора. — Гримувався під мене, негідник, а про руки — забув! А дівча — уважне, все поміча.

— Угу-гу… — покивав головою Кінчев. І звернувся до Лесі: — Значить, вам заманили до турецького борделю, так? А як же ви стали баронесою?

— Вийшла заміж за барона.

— Ну й халепа! — втрутився Кирило Іванович. — А тебе тут Боря Цокотюха розшукує. І позавчора мене розпитував, і сьогодні.

Леся відірвала спину від подушок і театральним жестом схрестила обидві руки на шиї, немов захищаючи її долонями:

— Він тут?

— Приїхав, хе-хе. Заради тебе… Шукав, розумієш…

Вона безсило опустила руки.

— Він не в тюрмі?

— Випустили достроково, за гарну поведінку.

За вікном зграєю літало гайвороня й хрипко кричало. На сніг, мабуть.