Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

— Згубить усіх Денікін. Гординя йому очі застила, — базікав по дорозі додому Софрон Рябенький. — Йому Махно людей проти «красних» давав. Григор’єв міг з ним піти. Петлюра міг домовитись. «Нєт, — каже, — с бандітами і націоналістамі нє желаю! Всєх повєсить! Только єдиная нєдєлімая Рассєя!» Люди ж не хочуть, щоб повернулись назад «ваші благородія»! Воює з нами, свої й наші сили губить — і все даремно! А чекісти поки зализують рани — і спостерігають: хто кого? Й тим часом тихцем підтягують війська до кордонів.

— Ти язика трохи прив’яжи!.. — скоса глянув на Софрона Рудь.

— Та я ж нічо’! Люди кажуть. Людям язика не зав’яжеш!

— Які ж це такі — люди?

— А погоничі на тачанках!

— Коли ж ти й до них встиг? — здивувався Покотило.

— Вони самі до мене прийшли. За тютюном. Я тільки закурив поруч. Кажуть, розвідка Батьки з ночі чекала — чи нема небезпеки. Й аж тоді дали сигнал — і Махно прилетів раптово! Бо остерігаються нас, не вважають за надійних союзників.

— І ці туди само, — сказав про себе тихо Максим.

— То добалакались, що поранених махновців забере Тютюнник, підписали мирову, а наші їм ще й патронів кілька возів дадуть.

— Слава Богу, що так!

Тютюнника того дня побачити не вдалося: він виїхав з махновцями. Наступного разу — вже в вересні — Юрко спитав Максима:

— Бачив Батька?

— Бачив…

— Вовчара! Він тоді перемови затіяв, аби ми його не шарпали з тилу. А вже наступної ночі з Перегонівки вдарив на групу Слащова. Зазнач: в найслабшому місці! Кажуть, генерал бігав в самих підштаниках з «маузером» й кричав: «Казли, всєх расстрєляю!» Бо його полки тікали, як зайці. «Упир, — кажуть, — іде!» — й по кущах в спідньому — хто куди!..

— Чому «упир»?

— Махно так комісари прозвали. То й ці — туди ж… У нас хлопці Нестора в шпиталі лежать. Розказують дивні речі… Кажуть: в таких атаках Махно зазвичай на коні попереду, з домахою й маузером. Тобто, коли все зовсім погано й нема надії на порятунок… Тоді його старшини б’ються, хто перший, поруч з Батьком — в найлютішому місці! Оце командир!..

— А де він зараз?

— Вони за тиждень вибили білих з Дніпра, взяли мости й за десять днів були в Гуляйполі.

— Та це ж майже сімсот верст! З боями, за десять днів…

— А хочеш ще жарт: твій друг Коцур плюнув на більшовиків й пішов з Батьком у Гуляйполе.

— Оце так!

— Згадаєш мої слова: колись Махно буде з нами. Більшовики його зрадили, а Нестор дуже злопам’ятний. Комісарам ще віділлються Батькові сльози. Тепер більше за «красних» він не любить тільки «гаспод афіцеров»…

Вересень 1919 р.

… Рудь вже наближався до Звенигори й побачив дівчат, які жваво розмовляли біля її двору. Одна з них раптом глянула в його бік і щось сказала подружкам. Ті відразу вмовкли, а Уляна, також кинувши швидкий погляд на Рудя, повернулась і забігла до двору.

Максим збентежено дійшов до самих воріт й не знав, що і думати. Але потім згадав усе, що в свої двадцять з лишком знав про жінок, рішуче взявся за клямку і зайшов до двору — адже цілком їх не розумієш ніколи.

Максиму подобався її двір. Тут завжди росло багато квітів. А коли подивитися на старий замшілий будинок просто двору, то здавалось, що серед столітніх сосен навпроти стоїть величезний похмурий замок. У самому дворі на клумбах ясніли піони. Рудь не любив запаху цих квітів, хоча вони й нагадували йому дитинство.

Скрипнули двері, й він почув знайомі легкі кроки. Уляна вийшла до нього й зупинилася зовсім близько. Світле волосся зібране на потилиці, красиві, мигдалевої форми зелені очі дивились з усміхом, два розстебнуті верхні гудзики на сорочці відкривали погляду образок на смаглявій шиї. На її обличчі з'явились ледь помітні веснянки, а жарке ще по-літньому сонце зробило волосся світлішим. Але коли стемніє, воно, як і її дивні очі, потемніє, і тепер Рудь уже знав це.

— А я думав, що ти вже не вийдеш. Здрастуй.

— Я не чекала тебе. Ти б злякався, якби побачив мене в таких лахах.

«Ну от, як все просто», — подумав Максим. А вголос сказав:

— Ні. Я люблю на тебе дивитись, ти ж знаєш. А тепер, коли ти гарна, підеш зі мною?

— Тепер — піду, — посміхнулась Уляна.

Вони йшли тихим провулком, звернули до річки, стежкою. Теплий вересневий вечір перетікав у сутінь, а вони не помічали того, зайняті найціннішим — пізнанням кохання, яке, наче дивна казка, звабно відкривалося перед ними. З кожним словом, рухом ніжної руки, випадковим доторком юних тіл — чи словесними ласками, від яких швидше б’ється кохане серце.

Рудь тримав Уляну за руку, і її пальці стискали долоню ледь міцніше. А потім вони якось непомітно йшли темною вулицею додому, на небі сяяли зорі, і Максим показав Уляні літнє сузір'я — свою Корону. Дівчина зупинилася дуже близько, було вже