Читати книгу - "Куркуль"

— Але в мене нічого немає!

— Є, є. Я впевнений. Такі заможні, як ти, ховають мішок-другий про запас. А може, і більше.

— Нема!

— А ось ми зараз і перевіримо. А якщо ти хоч торкнешся когось пальцем, особисто втоплю твою дочку в ставку.

Горовий подивився на Федота, і якийсь зловісний відблиск майнув у його зіницях. Ніби там, за очними яблуками, був прихований хтось інший. Ця сутність сиділа в його супернику й іноді, здавалося, можна було відчути жахливий сморід, що долинав звідти до Шевченка. Навколо зовсім нічим не пахло, сухий лютневий вітер тут же забирав будь-який запах далеко за горби. Але десь у потойбічному світі страшна істота видавала мерзенний, спертий запах, концентрацію всього смороду Всесвіту.

Федота занудило. Він трохи зігнувся, подивився на Горового й відійшов убік. Той поблажливо хмикнув, мовляв, не таким уже й упертим виявився цей Шевченко. Комсомольці й біднота товклися на подвір’ї двору, розбирали в сараї стіни, роздивлялися під стелею й у підлозі, але нічого не знаходили. Вони зібрали якийсь скарб, кілька мішків, чомусь узяли пару лопат, нову косу та серпа.

Іван Єгорович діловито ходив по будівлях. Заглядав у кожний куточок, але нічого цінного не знайшов. Навіть зерна він набрав лише три пуди. Це дуже мало, адже шевченків двір десятий за рахунком, пудів же вони нашкрябали всього двадцять. У сто разів менше, ніж потрібно за планом. Горовий насупився, стукав по стінці в коморі, ходив по колу — нічого. Страшна злість охопила його. Хвиля ненависті накрила, неначе шторм маленьке суденце. Він зненавидів це село, селюків, безпорадних міських комсомольців. Йому огидний був цей селянський душок — суміш гною, сіна, приглушений піт людських тіл. Іван Єгорович запалився яскравою, нелюдською, лютою ворожнечею. Усе навкруги в нього викликало глибоку огиду.

А в цей час Федот тинявся подвір’ям. Він безпорадно, немов малеча, ходив за комсомольцями по п’ятах, ледве стримуючи себе, щоб не вирвати з рук чергове добро, яке вони тягли. Розум Шевченка потьмарився, очі блукали, наштовхувалися на звичні предмети, але не впізнавали їх. Чоловік хитався, як ведмідь, роблячи невпевнені кроки. Нарешті він зайшов у денник, там, де повинен був стояти Жвавий. Сильний кінський запах ударив у ніс. Нерівні сірі дошки прикривали стійло, закриваючи порожнє місце. На підлозі лежала маленька гірка брудно-жовтої соломи. Дверцята були відкриті. Надворі стихло, усі поїхали…

Федот, приголомшений, сів, притулившись до паркану. Світу більше не було. Усі залишки колишнього життя, за які він так відчайдушно чіплявся, зникли в одну мить. Земля посунулася зі своєї осі, і її закручувало кудись у безодню. Федот обхопив голову. Він мовчав, потупивши погляд, зовсім забувши, що його брат замерзає посеред зимової крижаної нескінченності.

Увечері Горовий явився в колишній куркульський маєток. Цілий день він вештався селом: шукав по дворах, по хатах, по сараях, по коморах — і нічого! Набрав зерна як кіт наплакав, не виконав навіть десятої частини норми. Злість переповнювала його, але і кричати вже не було бажання. Усі його крики зводилися до погроз розстрілу, виключення з партії й повного забуття. Заможні селяни не бажали віддавати своє добро, опиралися щосили.

Іван Єгорович зайшов у коридор, постукав чоботом об чобіт — обтрусив сніг із взуття. У приміщенні, як зазвичай, було темно, хоч око вибий. Хвилинку він постояв, тихо лаючись собі під ніс, поки в повній темряві не почали проступати спочатку невиразні контури, а потім і деталі інтер’єру. Ось хазяйська тумба. Далі — дошки, пофарбовані в бордовий колір: хтось розбив меблі, та не спромігся витягти уламки, кинув тут. Так і залишилася купа безпорадних деревинок. Ось видно лахміття, старі ганчірки, шматки одягу. Усе свідчило про те, що будинок напівпокинутий, а живуть у ньому — так, тимчасові. Саме вони довели будинок до розрухи, ухоркали його своїми корисливими помислами, мерзенними бажаннями, непомірною жадібністю. Розтягли, зруйнували, розікрали! Сморід і хаос. Для них, тимчасових, цей дім нічого не значив; будівля без душі. Не те колишній куркуль: он дивись, як про хату піклувався! У світлий час досі можна розгледіти залишки насиченої бежевої фарби на фасаді: облізлі тонкі шари деінде протерлися, згорнулися в трубочку, оголивши дерев’яну плоть будинку. Мабуть, кожен божий день ходив та поправляв; ось продірявилася огорожа, а тут він збирається поставити велику комору, а там — стійло для десятка породистих рисаків. Усе це господарство було його, от і жалів свою хату, як мале дитя. Тепер — тільки огида й запустіння.

Горовий зітхнув. Не так усе має бути. Місто-сонце. Місто-рай. Кожен працює на своєму місці, віддається повністю партії, будь-яку крихту несе державі, яка і є дім. Для всіх нас. І немає чужинців або ледарів — тільки в загальному русі можна знайти спокій.

— Колись і цей будинок буде блищати, — прошепотів ідеолог і рушив у напівтемряву. У кінці коридору традиційно виднілася світлова пляма. У залі тихо перемовлялися, дзвенів посуд, стукали, відчиняючись, двері.

Коли Горовий опинився в приміщенні, усі замовкли. У кімнатці сиділа Василина, її довготелесий і худий чоловік, незнайомий дядько й струнка дівчина з довгою чорною косою. Одягнена дівчина була в цнотливу закриту сукню. Її жваві, навіть пустотливі очі кинулися на нього, легка посмішка пом’якшила вуста.

— Вітаю, Іване Єгоричу. Чули про вас, чули, — сказала вона.

— Я… так, так, здрастуйте, — нескладно пробурмотів Горовий.

— Мене звати Катря. Катерина Іванівна. Я вчителька місцевої школи, — вона простягла Івану м’яку рожеву долоньку.

— Дуже-дуже приємно, — він стиснув її долоню й подивився в очі. Ті вже не бігали