Читати книгу - "Еринії"

― Так, із клятою латиною! Проклятуща непряма мова! ― гімназист злісно глянув на Попельського з-за дротяних окулярів. ― Не знаю я нічого про якісь інші течки! Знаю одне. До іспиту з латини мені залишилося п’ять годин, а я не можу знайти в словнику цього ідіотського слова!

― Може, вам допомогти? ― Попельський загасив недопалок у попільниці.

― Цей зворот, spe sublata. ― В очах юнака блиснуло роздратування. ― Я не можу знайти цього чортового sublata. У перекладі сказано, ― хлопець постукав пальцем по забороненій учителями гімназій книжечці з перекладами текстів, ― «позбавивши себе надії». Тобто sublata це participium perfecti від якогось дієслова, що означає «позбавити». Але від якого, до дідька? Я не знаю цього слова! Його немає в словнику!

― Tollo, tollere, sustuli, sublatum. ― Попельський посміхнувся. ― Participium утворюється від іншої основи. Жахливе слово, авжеж. Руки опускаються. Коли я вивчав Цезаря в п’ятому класі гімназії, то перерив увесь словник, шукаючи це дієслово. Сторінка за сторінкою. І знайшов. Бо я дуже впертий і завжди все знаходжу. Навіть тоді, навіть переважно тоді, коли вже запізно.

Хлопець швиденько перевірив дієслово в словнику й полегшено зітхнув. Протер окуляри й погладив собаку.

― Залишилося повторити лише один розділ, ― весело сказав він. ― Спасибі, пане комісаре.

― Документація. ― Попельський сперся ліктями на столі, викликавши цим грізне гарчання собаки. ― Мені потрібна документація випозичання інструментів. У конторі її немає. Може, вона деінде?

― Я нічого не знаю. ― Ґрабінський похитав головою.

― Зателефонуйте мені, ― Попельський витягнув «Вальдманна» й на зім’ятому примірнику «Нового віку» записав свій домашній номер телефону, ― якщо довідаєтеся щось про картотеку випозичених інструментів. А я вам віддячу якоюсь лексикографічною або граматичною вказівкою. Вам відомо, наприклад, від чого утворено perfectum слова «tetigi»?

Попельський показав на це слово в тексті Цезаря, вийшов зі складу й зник у темряві арки. Ґрабінський не зачинив за ним дверей.

― Ви запитували про кирку? ― Комісар почув голос сторожа. ― Хто недавно випозичав кирку?

― Так. ― Попельський рвучко обернувся.

― Це ми випозичаємо інструменти, ― промовив Ґрабінський.

― Хто?

― Ми, сторожі. Не завжди виписуємо квитанції. Підробляємо трохи. Тому не розповідаємо про це, особливо, якщо питає начальство.

Попельський підійшов до хлопця й схопив його за краватку. Витягнув із собою на вулицю. За дверима скавулів собака, дряпаючи пазурами залізо.

― Цей чоловік позичив кирку? ― Попельський витягнув портрет Ірода й підсунув Ґрабінському під очі.

― Так, ― простогнав гімназист і попустив краватку, затягнуту поліцейським. ― І вчора повернув. Ось квитанція з адресою.

Попельський довгенько дивився на пом’ятий папірець.

― Від tango, ― проказав Попельський, ніби сам до себе. ― Форма tetigi― це perfectum від tango, iangere, tetigi, tactum. Дякую, юначе!

Ґрабінський більше не слухав комісара. Сидів у своїй комірчині й гортав Цезаря. Комісар запустив двигун. Була майже третя ночі. Львівські покидьки вкладалися спати.

«Шевроле», за кермом якого сидів черговий Міхал Гнатишак із IV комісаріату поліції, повільно їхало вулицею Городоцькою в бік вокзалу. Поліцейський майже нічому не дивувався й ретельно виконував накази начальства. Він був сумлінний і не надто розумний. Першу рису він виявив, коли кілька хвилин по третій у комісаріаті на Курковій з’явився знаменитий комісар Попельський, наказуючи відвезти його до вокзалу, на площу Брестської унії.

Він анітрохи не поспішав до помешкання того, хто позавчора позичив кирку на складі Сокальського. Руку із цигаркою виставив у відчинене віконечко, крізь яке проникало тепле травневе повітря, що овівало голомозу голову. Комісар насвистував мелодію, котра завжди звучала для нього, неначе тріумфальні фанфари. У тактах, які той вистукував долонею по дверцятах, угадувався «Марш Радецького».

Попельський насолоджувався запахами чистого міста. Нещодавно його обмила злива, котра, як стверджував щойно куплений «Львовскі кур’єр поранни», протягом найближчих днів обіцяла декілька разів повернутися з-над Карпат. Запах озону завжди збуджував його, може, тому, що навівав певні еротичні спогади про віденський парк Швайцер Ґартен, де він домовлявся про побачення з однією покоївкою-чешкою. Зараз його думки кружляли навколо жіночих тіл та розкошів, пов’язаних з ними. Зрештою, ці еротичні асоціації бути тісно пов’язані з його теперішнім душевним станом. Він мав от-от схопити Ірода, а фінал справи, як і апогей тілесних насолод, видавався йому приємнішим від того, що затримувався. Так як під час забав з дівчатами в салон-вагоні він неквапом наближався до мети, повністю контролюючи швидкість своїх рухів, так і цього разу він цілком свідомо, неначе вишуканою стравою, насолоджувався своєю владою над Іродом, зволікаючи з десертом, яким стане знищення або затримання злочинця. Саме із цим він все порівнював і щомиті поплескував Гнатишака по спині, аби той їхав повільніше.