Читати книгу - "Повзе змія"

— Нічого складного, — усміхнулася Олена. — «S» — перша літера в англійському слові «star», тобто «зірка». Не називатися ж «З-канал». Прочитають як цифру «три», ще подумають — третій канал або щось подібне.

— Справді, нічого складного. Так, значить, Олена…

— Суржа, — вона простягнула новеньку візитку з логотипом телеканалу в лівому верхньому кутку й написом: «Олена Суржа. Автор, ведуча програм».

— Нате вам мою, — Черниченко простягнув цупкий прямокутничок зі своїми даними. — Звиняйте, не так шикарно, але нам тут презентабельність не потрібна, так само як зайва реклама. Ловити бандитів та вбивць, Оленко, ми й без того будемо. Зараз я свого заступника запрошу, — він підсунув до себе новенький мобільник, котрий Із демонстративною недбалістю лежав просто посеред столу, набрав номер. — Степане Юрійовичу, зайди до мене. Приїхали, вони… ага… Не треба, потім… Усе, давай, — вимкнувши телефон, картинно розвів руками: — Баглай у нас не один. Пройдений, скажемо так, етап. Людей не вистачає, всі працюють…

— Ми теж не гуляємо, — вставила слово Олена.

— Та знаю, що не гуляєте. Баглай, звичайно, фігура, тут просто так повз нього не пройдеш… Хоча — яка він там уже фігура. Злобний тхорик, навіть не тхорик — зміючка. Знаєте, з породи тих, що не можуть не вкусити. Вам кави, може?

— Дякую, трошки пізніше.

— Ну, тоді вас Степан Юрійович напоїть, нагодує. Влаштувалися нормально? Ага, ось він, — кивнув Черниченко на такого самого чоловіка «міліцейської» зовнішності, хіба років на п’ять — сім молодшого, що саме заходив до кабінету. — Знайомтеся, мій зам по розшуку Калита Степан Юрійович. А це, Степане Юрійовичу, ти знаєш…

— Здогадуюся. Ким би ще гарні жінки цікавилися, як не Баглаєм, га, Анатолію Миколайовичу? Треба з десяток людей убити, щоб по твою душу красунь присилали.

— Жарти жартами, а справа в нас серйозна. Присядь, Степане Юрійовичу…

Олена не могла вловити нитку розмови, її співбесідники перескакували з п’ятого на десяте, але чомусь почувалася вона вже впевненіше. Відчула, що сама може спілкуватися з ними в такій самій непослідовній, дещо сумбурній манері, і це не буде виглядати кострубато чи непрофесійно.

— З ким ми будемо працювати постійно?

— Ось, Степан Юрійович, — Черниченко для більшої вагомості своїх слів ткнув на свого заступника із розшуку пальцем.

— Просто Степан, який там Юрійович, — відмахнувся Калита.

— Ага, бачиш, для гарних жінок ти в нас просто Степан… Так, добре, давайте, Лєночко, до наших справ. Я, звичайно, постійно на місці, але координувати вас буде ось він. Самі розумієте, служба, справ і без вас — о, — він черкнув ребром долоні по горлу. — Давайте, ваші запитання. І взагалі, як ви все це собі уявляєте?

Олена витягла з течки списаний від руки аркуш паперу. Черниченко простягнув руку, та вона похитала головою.

— Це лише робочі нотатки, ви тут не розберетеся. Так, шпаргалка. Отже, ми тут визначили коло питань, — Олена звірилася з аркушем. — Усе про особистість Богдана Баглая. Його характеристика, оцінка його дій з погляду професіоналів.

— Професіоналів чого? — вклинився Калита.

— Ну, як… Може, я дурне запитаю, ви вже вибачте, але… ось таке: наскільки він був небезпечний. Узагалі, його кримінальна бандитська біографія. З чого все почалося. У нас же програма «Кримінальний портрет». Глядачеві цікаво, яким він є, сучасний злочинець. Адже ці люди серед нас…

— Ви думаєте, людям справді таке цікаво? — в голосі Черниченка Олена почула нові для себе нотки — він ставав трохи обережнішим.

— Для чого, по-вашому, ми цим займаємося?

— Вам, молодій жінці, особисто вам це цікаво?

— Звичайно, — Олена не розуміла, куди хилить полковник.

— Добре, що у вас там далі, — напрямок розмови знову змінився.

— Потрібні матеріали кримінальної справи. Відео-матеріали, оперативні зйомки, відтворення з місця скоєння злочину. Інтерв’ю з учасниками розшуку й затримання Баглая. Розмова із самим Баглаєм, — вона навмисне залишила цей пункт наостанок. Її співбесідники ніяк не відреагували, тому вона повела далі: — На це є дозвіл департаменту з виконання покарань і письмова згода самого Баглая, отримана через адвоката. Наше керівництво зв’язувалося з ним, ми теж працюємо…

Черниченко й Калита перезирнулися.

— Отак, Стьопо, — клацнув язиком полковник. — Хоче він тепер телезіркою стати.

— Йому тепер усе можна. Хоч телезіркою, хоч клоуном, хоч президентом, — прокоментував Калита. — Ви просто зараз хочете знімати?

— Ні, спочатку я поспілкуюся з усіма, з ким треба. Перегляну матеріали. Складемо сценарний план. На все це потрібен час, не менше двох діб, камера стільки простоювати не може. Коли вже все підготуємо, визначимося, тоді знову до вас приїдемо. Дуже скоро, може, за тиждень.

Начальник і заступник знову перезирнулися. Потім Черниченко не кваплячись підвівся, обійшов стіл і сів у звичне начальницьке крісло, взяв мобільник, покрутив у руці, знову подивився на Калиту, перевів погляд на Олену.

— Все це дуже добре. Ловили хлопця три з половиною роки, а ви хочете дізнатися про нього все за пару днів… Може, так і треба, не знаю… Розумієте, там є багато нюансів, і їх нам із вами доведеться обходити. Ще раз повторюю, а ви, Лєночко, подумайте: три з половиною роки вся, — він підніс пальця, — наша доблесна міліція не могла спіймати паскудного хлопчиська. Навряд чи для міліції це позитивна реклама.

— Але ж його спіймали тут, у вас, у Слобожанську!

— Теж невеликий подвиг. Ні, звичайно, резонансна справа, нас усі вітали, оперові, що його затримав, премію виписали. Невелику, але сам факт… Проте в усій цій справі багато випадкового, навіть зайвого. Вам Степан популярно розкаже, але вдумайтеся: лише в Слобожанську та області банда Баглая за півроку, — він знову підняв пальця, — вчинила майже три десятки розбоїв, більшість трупів так само тут,