Читати книгу - "Вільняк"

— Друзі, — голосним шепотом звернувся до присутніх Одоробло. — Я вас прошу! Якщо говоритимемо всі разом, не чутимемо одне одного.

— Хоч би що мені казали, це несправедливо, несправедливо! — ремствував старий пузань, чухмарячи кругленьке черевце крізь грубу черевну підв’язку.

— Завжди ми крайні! — пропищав інший, мало не струсивши з голови солом’яного бриля. — Як на мене, це вже занадто!

— Я втратив батька, двох рідних братів і вісім двоюрідних… — палко докинув третій.

— Усім на нас начхати…

Гул чимраз дужчав, усі гомоніли навперебій, і ніхто нікого не чув. Розмову час від часу уривав стук у двері клуні — то прибували нові учасники зборів. Вайло підніс руку, вимагаючи тиші. Йому найменше хотілося, щоб зустріч перетворилася на галасливе збіговисько і привернула увагу патрулів плескатоголовців. Але пристрасті розпалювалися.

Чутки про останню вимогу Емуеля Жмутковолоса ширилися Гоблінівськими сельбищами зі швидкістю лісового пожару, і ремствували не тільки капловухи з західних угідь. Не було такої осади, де б гобліни знишка не перешіптувалися, чи не час уже покласти край свавіллю, тож не дивно, що й збори у старій вербуковій клуні ставали дедалі велелюдніші та гамірніші.

— Хто там? — гаркнув пузань із неголеним підборіддям, коли у двері знову постукало, і остережливо підніс вила.

— Друг урожаю, — відповіло знадвору. — Пустіть.

Рипнув засув, прочинилися двері. У шпарину просунулася голова новоприбульця — молодий чубатий гоблін, озброєний зазубленою шаблею та залізнодеревним щитом.

— Заходь, друже, — промовив чатовий пузань. — Тільки зброю залиш при вході.

Щойно патлай роззброївся і зайшов до клуні, як вартовий уже впускав досередини хирлявого ікланя та трійцю балакучих дрібногоблінів.

— Друзі!.. — вигукнув Одоробло, та крик його потонув у щораз гучнішій какофонії голосів.

— Аби ви знали, зібрано тільки половину врожаю, — бідкався хтось. — А решта що, хай гниє в полі?

— Їм, мабуть, і не в голові, що ми не духом Божим живемо!

— Війна, війна, війна — тільки від них і чуєш!

— Друзі, звертаюся до всіх вас! — намагався перекричати їх Вайло. — Нам треба згуртуватися…

Та кому було його слухати! А потім, як на гріх, хтось надибав сидр із лісових яблук, який не знати хто сховав у клуні. Кінець кінцем приструнити шалапутів узявся один іклань. Він приступив до воза, де на купі сіна стояли Одоробло з Вайлом, і зичним голосом популярно пояснив, що як вони не прикоротять язиків, порозв’язуваних від триклятого сидру, то пропадуть ні за цапову душу.

— Спасибі друзі, — спокійно подякував Одоробло, коли всі угамувалися і нарешті звернули увагу на нього. — Серед нас нема жодного, кого б Ливарні галявини не позбавили рідні чи близьких приятелів, — почав він.

— І дуже скоро плескатоголові посіпаки прийдуть і по наші душі, — підхопив Вайло. — По пузанів і дрібногоблінів, ікланів і патлаїв, молодих і старих, недужих і здорових!

Присутні загули, закивали головами.

— А що тут можна вдіяти? — вигукнув якийсь дрібногоблін.

— Маємо згуртуватися і діяти спільно, — відповів Одоробло.

— Маємо підтримувати одне одного, — додав Вайло.

Слова братів знову збурили натовп. Вони казали правду, і гобліни відразу ж заходилися пропонувати одне одному допомогу, розповідати про надійні криївки, де могли б переховуватися ті, кого записали для доправи на Ливарні галявини. Знову зчинився гул, і Вайло підніс руку, вимагаючи тиші.

— Ми всі чудово розуміємо, що чекає на кожного з нас, — промовив Одоробло, коли натовп знову втихомирився. — Сліпому видно, що ватажки всіх племен хочуть рушити війною на Вільні галявини і так нажитися. Але чому ми повинні воювати з вільняками? І хто з нас не має там друзів чи родини?

Натовп знову схвально загув.

— Що ділити Гоблінівським сельбищам та Вільним галявинам? — додав Вайло. — У них за бургомістра — гоблін. Гоблін-пузань! Його звати Твердоступ Громоглас. — Гоблін-пузань — бургомістр Нового Нижнього міста. — Вайло труснув головою. — Чи, може, хтось із тут присутніх спить і бачить уві сні, як його буде зрівняно з землею…

Запала тиша. Потім, спершу нерішуче, а відтак дедалі сміливіше, в усіх кутах вербукової клуні залунало у відповідь:

— Ні…

— Ні…

— Ні!

Одоробло і Вайло усміхнено скинулися очима. Початок покладено. Непоганий початок!

Коли на землю спустилася темрява, Матінка Блакитне Воло, бадьора після полуденного відпочинку, діловито гасала по таверні з довгою свічкою в пазуристих лапах, світячи лампи і вітаючись на ході зі своїми незмінними завсідниками. Аж ось, загнавшись у далекий кут, вона викрила брак одного з них.

— А що, Багнищанського Пірата сьогодні знов немає? — поцікавилась вона, киваючи бородою на порожній стіл.

Чух Чорне Око знизав плечима.

— Не дуже на нього схоже, — відказав він.

— Я не бачив його цілий тиждень, — додав Грум, чухмарячи обіруч свої великі волохаті груди.

Матінка Блакитне Воло нахмурилася, її пір’ястий комір затремтів.

— Дивина, та й годі, — зауважила вона. — Цікаво, куди він міг податися?

Скороход, Швидкодух і Кудлай, один за одним, повитягували голови зі свого жолоба.

— Ми його теж не бачили, — відказали вони. — Як крізь землю провалився.

Стара жінкоптиця запалила останнього світника і задула свічку.

— Сподіваюся, з ним