Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

у п'яти денних переходах південніше Бескидів. Мова гравелів не була подібною ані до слов’янських говірок, ані до говірок степовиків. Верховинці казали, що гравелі мешкали в горах задовго до карпів і керували ними старі жінки, що століттями зберігали у печерах священний вогонь. Подейкували, що гравелі знали зміїні та вужачі говірки, що вужі  були в їхніх хижах за домовиків, що коли вуж вмирав, то хижу спалювали разом з хатнім причандаллям. З гравелями, людьми іншомовними і незрозумілими, хорвати намагалися справ не мати. Та й ті не виявляли гостинності та потягу до спілкування. Вони час від часу сходили з високогірних плато, купували у підкарпатських долинах ковальське залізо, сіль, вино та домашнє приладдя. За товари гравелі платили хутром і бринзою, рідше — монетним сріблом. Дівчат їм не продавали — подейкували, що гравелі приносять їх у жертву своїм незрозумілим богам. Раз на рік, на Русалії[67], їхні жінки паломничали до святині, знаної серед слов’янських родів як Жаб’є[68]. Кожна з прочанок мусила припасти грудьми і лоном до Жаб’ячого каменя, що дарував їм тілесне здоров’я, плодючість та поживне молоко. Цю традицію шанували всі сусіди гравелів й ніколи не намагались напасти на беззахисних жінок.

Усе це промайнуло у княжій голові, коли Веремко назвався гравелем.

— Добре знаєш гори? — поцікавився Чоломир.

— Від дитинства ними ходжу.

— Бачу, що й мову нашу вивчив. Добре балакаєш.

— Знаю багато говірок, пресвітлий княже. Провідникові без цього ніяк.

— Скільки тобі заплатив Горан?

— Дав срібляк. — Людина-заєць запустив руку під шкіряну куртку, вийняв звідти стертий денарій і показав Чоломирові.

— Не густо.

— Та й робота не надто складна, пресвітлий княже. До старого городища зовсім близько.

— Так навіщо ж ти тоді здався Горанові?

— ?..

— Якщо до городища так близько, навіщо Горанові провідник?

— Ваші вої знають туди одну дорогу, а я чотири.

— Невже? — посміхнувся князь.

— Так, пресвітлий княже. Й серед них є така дорога, котру ніхто, окрім мене, не відає і ніяких застав там немає.

— Ніяких?

— Жодної засіки, жодної варти, пресвітлий княже. Можна вночі прийти, зробити справу і повернутись. Ніхто й знати не буде.

— А до Громового хребта скільки доріг знаєш?

— Куди? — В синіх Веремкових очах промайнуло щось відчужено-крижане.

— Туди, де живе чинтар[69] Корвон.

— Я туди не ходив.

— Усюди ходив, а туди не ходив, так?

— Так, пресвітлий княже.

— А якщо я тобі дам десять срібляків?

— Вибач, пресвітлий…

— Двадцять.

— Ні.

— Літр.

— ?..

— Це, гравеле, цілих сто денаріїв. Ти таких грошей за все життя не бачив… Можу й золотом дати.

— Уклінно дякую, пресвітлий. Але ж… Мертвим ні срібло, ні золото не потрібні. — Тепер людина-заєць дивився Чоломирові просто в очі.

— Невже ті чинтарі такі страшні?

— Й не питай, пресвітлий княже. — Вилиці на Веремковому обличчі стали виразнішими.

— Твоє плем’я їм служить? — примружився волостелин білого племені.

— Ми вільні люди й нікому не служимо, пресвітлий княже, і наші боги забороняють нам наближатись до того місця, яке ви називаєте Громовим хребтом.

— Чому?

— Те місце прокляте від початку часів. Там дірка до пекла. Звідти зло.

— Так кажуть твої боги?

— Кажуть ті, хто спілкується з богами.

— Все збігається… — промимрив Чоломир.

— ?..

— Я не тобі, гравеле… Отже, ти не хочеш провести моїх людей до Громового хребта?

— Вибач мені, пресвітлий княже. — Людина-заєць став на коліна.

— А знаєш когось, хто зміг би? — змовницьки нахилився до нього волостелин Білого племені. — Хто б не боявся?

— Є така людина, — прошепотів Веремко після недовгих роздумів.

— Що за один?

— Він ізгой з гравелів. Живе самотньо у хижі за Чорним лісом, бортничає, полює. Давно відрікся від наших богів і не визнав інших. За гроші проведе куди треба. Дуже гроші любить.

— За що його випхали?

— Спокушав чужих жон, віжлунствував[70] і не мав поваги до старших.

— Знає гірські стежини на півдні?

— Не гірше за мене, пресвітлий княже.

— Він ходив до Громового хребта?

— Казав, що тричі бував там.

— І ти тому віжлунові віриш?

— Вірю, пресвітлий княже.

— Він знається з Корвоном?

— Про се не відаю.

— Якщо приведеш його до мене, отримаєш два срібляки, — пообіцяв князь. — Не три підлоги.

— Дякую тобі, пресвітлий. — Людина-заєць спритно, не допомагаючи собі руками, підвівся з колін. — Я приведу його сюди… за шість днів.