Читати книгу - "Меч і хрест"

Чоловік обернувся, і вона, нарешті, побачила його обличчя – з довгою недоглянутою бородою, чудовим рішучим носом і прохальними волошковими очима. Він був високий – на дві голови вищий за високу Катю, з широкими – чи не в цілий сажень, плечима. Але вона не боялася його – вона боялася за нього, і водночас відчувала, що так гнівається на нього, що ладна вбити!

Блакитноокий заговорив знову. І несподівано, немов хтось витягнув вату з її вух, вона почула і зрозуміла його:

– Ти відьма, ти одна знаєш. Не дай скоїти гріха! Скажи, чи воно це? – благав волошковоокий.

І хоча вона не знала, про що він, проте точно знала відповідь: «Так, воно!»

І ще знала, що не мусить говорити про це волошковоокому.

А якщо не скаже, він загине.

– Скажи, кохана, – попросив він так ніжно й гірко, що в неї заголосило серце.

– Відступися, – безнадійно попросила вона. – Не губи себе. Відречися від неї!

– Ні, – похмуро похитав головою він. – Ні.

І вона зрозуміла, що його вибір зроблено – і він остаточний і незворотний. А значить, тепер доведеться вибирати їй.

Хто загине сьогодні вночі?

Її чоловік?

Чи її Місто?

І тоді вона, нарешті, змогла злякатися.

Не такий страшний чорт, як його малюють.

– Чорт? Справжній? – прошепотіла Марійка.

Сутулий чоловічок із замурзаною, порослою брудним волоссям фізіономією кумедно вклонився, відставивши праву ногу, немовби відповідаючи: найсправжнісінький, хай там що, власною персоною!

– Або ж, як зволите, – біс, нечисть, лукавий, нелегкий, нечистий, рогатий, безп’ятий, лівий, поганий, лихий, супостат, блазнитель, супротивник, гравець, блазень, шехматик, некошний, окаянка, отяпа, немитик, луканька або анчутка!

– Луканька або Анчутка? – перепитала вона.

І несподівано відчула, що їй аж ніяк не страшно…

Навпаки – страшенно весело!

Пружна реальність, в ієрархії якої Марійка Ковальова була лише нікчемним книжковим черв’яком, нараз лунко прорвалася прямо в неї на очах, і, остаточно переступивши невидимий, тепер уже тонкий бар’єр, вона опинилася у звичному і затишному світі своїх казок і вперше в житті зрозуміла: перемогла!

– Я завжди знала, що це можливо! Чуєш, я знала це! І Він теж знав! – заволала вона, намагаючись перекричати оглушливий шум крові у вухах. – Що? – агресивно штовхнула вона ліктем повітря в напрямі Чуб. – Досить тобі чудес?! Чи ще потрібно?

Марійка відчувала, що зараз вона здатна на все. І від надлишку щастя та всесильності вона розсміялася, судомно зігнувшись навпіл, і впала на коліна поруч із бездиханною Катею.

Катя лежала на землі в роздертому піджаку, що оголив чорно-шовкові груди, – безвільна рука, як і раніше, стискувала комір, за який вона смикнула при падінні. Очі були заплющені.

– Ха! Вона непритомна! – нелогічно весело оповістила Дарину Марійка і тремтячими від сміху руками підвела Катину голову, обмацавши постраждалу потилицю. – Ха… Крові немає!

– Що накажете, панночко? – Чорт миттєво опинився рачки поруч із нею і, немов метушливий собака, догідливо висунув голову з-під Марійчиної пахви.

– Хто він? – нарешті здобулася на голос Чуб.

– Тобі ж сказали, Анчутка і страшенний Немитик! – реготнула Марійка.

– А це ти бачила? – Дарина тривожно ткнула пальцем у небо. – Червоний вогонь, а потім… – почала вона уривчастим од хвилювання голосом.

– А потім я полетіла вниз, прямо на Миколаївський парк і до Терещенка! – Марійка розставила руки, як крила.

– До якого Терещенка? – здивувалася Дарина.

– Федора Артемовича. Брата Колі. Я відразу його впізнала по пам’ятнику Рєпіну.

– А я на церкву. Ну та були ж три вогні, – згадала Чуб (третій, мабуть, призначався Катерині, навряд чи здатній внести зараз хоч якусь ясність у це питання). – По-моєму, – запобігливо припустила вона, – нам треба терміново летіти туди – туди, де ми «завидели красный огонь». Еге ж? – Дарина явно намагалася притлумити свій напад матеріалістичного реалізму.

– Летімо! – безтурботно погодилася Марійка. – Де твоя церква?

– Не знаю.

– Ну, яка вона?

– З куполами. Зеленими. А на них хрести.

Марійка нестримно розреготалася: з тим же успіхом Дарина могла запропонувати їй упізнати людину за такими особливими прикметами, як ніс, рот і двоє зелених очей!

– Це нормально, – закивала Землепотрясна. – У мене теж таке було, коли я з парашутом стрибнула. Крутіше, ніж під колою, – разів у десять.

– Під кока-колою?! – зайшлася від нестерпного сміху Марійка.

– Під коксом. Кокаїном, – пояснила Чуб. І ця протекційна ремарка, схоже, дещо привела її до тями. – Гаразд, чорт із нею, з церквою, – вирішила вона, – їдьмо до твого брата Колі.

– А що я маю робити з церквою? – радісно уточнив Чорт.

– Нічого, – боязко відсунулася від нього Дарина. – А ось із цією тіткою…

– Накажете доправити пані додому? – затрясся той, присідаючи від нетерпіння.

– А зможеш?

– Звичайно!!! Пам’ятаю, ми з Вакулою…

– Але, – затурбувалася Ковальова, що несподівано відчула слабкий укол совісті, що пробив кокон її натхненного куражу.

Кинути непритомну Катю на руках неперевіреного Анчутки було неприпустимо!

Зволікати, коли само небо благає тебе про допомогу, а на горизонті маячить перша Справжня Пригода…

– О’кей. Залишаємо її на тебе, – вирішила за неї моральну дилему Дарина, що нітрохи не переймалася материнською турботою про Катерину Дображанську. Її в цю мить непокоїло зовсім інше: нетерпіння та відчуття провини, яку їй якраз і не хотілося спокутувати.

Чуб фамільярно підхопила Катину сумочку й