Читати книгу - "Шість днів на роздуми, Джорджо Щербаненко"

Розповідь панни Веймар змусила Джелліна задуматися. Спочатку він сподівався почути значно більше. По суті, вперед він не дуже просунувся. Він був усе ще на тому місці, з якого почав. Ось тільки хіба…

— Це все? — спитав він.

— Атож, — відповіла Гертруда. — Запевняю вас, що я більше нічого не знаю, а втім, я гадаю, що ви вже розібралися в цьому самі.

— Ви згадали про будиночок, який Вейтон найняв чи, вже не пам'ятаю, купив. Він залишається власністю Вейтона чи, може, він здав його комусь у найми або продав?

— Здається мені, що він ще належить йому, — відказала Гертруда. — А втім, я боюся, що днями у зв'язку з ним вибухне скандал. Усієї ціни Вейтон, мабуть, не виплатив, і власники, почувши про його смерть, звернуться до пані Чезлі, щоб вона виплатила решту. Ото буде втіха!

— А ви знаєте, де той будиночок?

— Авжеж. Ферт-стріт, номер два.

— Як ви сказали? — спитав Джеллін, раптом червоніючи.

— Ферт-стріт, номер два. Це справило на вас враження, бо саме там Вейтона знайдено мертвого, в автомобілі? Але ж це логічно. Вейтон хотів грати свою роль до кінця, все ще сподіваючись, що галас, зчинюваний довкола його особи, справить на когось враження, що йому запропонують чудовий контракт. І тому тієї ночі, коли він утік од вас, він поїхав до свого сховку. Там він обміркував усе своє становище і зрозумів, що йому залишається один шлях — самогубство.

Розмова з Гертрудою Веймар дійшла краю, Джеллін не тільки не звелів її арештувати, але попросив її вернутися додому і поки що зберігати все в таємниці. Тільки-но вона вийшла з його кабінету, Артур схопив слухавку і подзвонив на склад, де зберігалися речі, знайдені в жертв.

— Принесіть негайно мені все, що познаходили в кишенях одягу, який був на Вейтоні в момент смерті. Так… так… З капітаном Сандером узгоджено… поспішіть.

Коли поліцейський приніс коробку і поставив її на столі, Джеллін почав нервово порпатися в її надрах. Там лежали гаманець з п'ятдесятьма доларами і документами, дві носові хусточки, пачка сигарет і дві запальнички, в'язка ключів, малесенький гаманчик з дріб'язком і газета "Олд Бостон", пом'ята, але розгорнута на сторінці, на якій подавалася інформація про те, що Вейтон живий.

— Складіть опис, я підпишу, — сказав він. — У мене залишаються тільки ключі.

Був полудень. Джеллін вийшов спокійно з кабінету, але додому не рушив. Він подзвонив дружині і попередив її, що на обіді не буде. Потім він сів у таксі і звелів одвезти його на Ферт-стріт. Хоча водій гнав швидко, їхали вони десять хвилин.

Розплатившись, Джеллін постояв, розглядаючи невеличкий будиночок, типовий для бостонських околиць. У таких будиночках багатій або псевдо-багатій, як Вейтон, призначав любовні побачений. Збудований з червоної цегли, будинок мав з фасаду лише чотирл вікна і вхідні двері. Ліворуч виднівся схований у заростях гараж.

Джеллін оглянув уважно двері, потів вийняв в'язку ключів Вейтона і по черзі почав стромляти їх у замок. Відімкнути йому вдалося не зразу, але один з ключів нарешті підійшов.

Він зайшов. Потрапив спочатку в маленький темний передпокій. Повітря тут було затхле, підлога закурена. Він замкнув за собою двері і пильно розглянувся довкола. Вілла складалася з чотирьох великих кімнат, коридора, кухні і ванної. Внизу був добре обладнаний кабінет, але на письмовому столі не лежало навіть клаптя паперу, який свідчив би, що хтось тут працює. Було таке враження, ніби все умеблювання було колись куплене, але зараз про нього забули. Таке саме враження справляла їдальня і кухня, де не було жодної каструлі. Сходи вели на другий поверх, де були теж дві розкішно умебльовані кімнати. У барі стояла розкоркована пляшка віскі, на столику біля канапи — сифон з содовою, дві склянки і пляшка джину. Одна склянка була порожня. У спертому повітрі чувся міцний дух тютюнового диму. Вітальню відокремлювала від спальні лише ширма. Джеллін заглянув за ширму. Усе стояло неторкнуте: ліжко заслане, килим чистий. Хоча вікна були зачинені, повітря тут було куди свіжіше.

Нараз Джеллін обернувся. У похмурій тиші безлюдного дому йому здалося, ніби чується якийсь згук. Він повернувся до вітальні, але там не було нікого. Проте шерех став виразніший. Він нагадував далекий, тихий плюскіт. Джеллін рушив туди, звідки він доходив, і раптом йому стало все ясно. Він увійшов до ванної і побачив незакручений кран над раковиною. Горіло світло, але всі предмети були на своїх місцях.

Артур закрутив кран і вернувся до вітальні. Ще раз уважно роззирнувся навколо. Пригадав, що не погасив світла у ванній. Це, мабуть, так і було: Вейтон пішов до ванної, а потім так само, як Джеллін, забув вимкнути світло.

— Вейтон іде у ванну, — пробурмотів Артур. Замислений, вернувся він до вітальні і сів на канапі. Через півгодини він зійшов униз і покинув віллу.

Після обіду на службу він не пішов. Подзвонив до капітана Сандера і сказав, що погано себе почуває. Він навіть ліг у постіль, але дружину запевнив, що з ним усе гаразд і він хоче тільки відпочити.

Увечері він устав і пішов до Сандера.

— Який розтин робили Вейтону? — спитав він. — Якщо частковий, то цього недостатньо.

Сандер вирячив на нього очі.

— Що це вам спало на думку, Джеллін?! Розтин був частковий, бо не виникає сумніву, що смерть настала внаслідок пострілу!

— Про це я знаю, пане капітан, — відповів Джеллін. — Але звеліть, будь ласка, провести дослідження докладне: легень, печінки, нирок, шлунка, крові… словом, усього.

Наступного дня ввечері Джеллін знайшов на письмовому столі висновок за підписом двох лікарів, який твердив, що зроблений ними докладний розтин трупа Вейтона не приніс несподіваних результатів. Ніяких слідів трутизни чи наркотиків не виявлено. Єдиною причиною смерті була куля