Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"

- Майя, як і стародавні єгиптяни, мабуть, уміли бальзамувати тіло і знали секрети збереження мумій,- сказав Генрі, мимоволі притишивши до шепоту свій голос перед такою силою непохованих людських тіл, що стояли випроставшись і здавалися живими.

Всі вони були одягнені як європейці, і їхні нечулі обличчя заховали в собі європейські риси. На них, як і за їхнього життя, були зотлілі через довгий час убрання конквістадорів та англійських піратів. Двоє з них були в панцирах і мали на голові піднесені вгору заборола. У декотрих були мечі й кинджали при боці, а інші тримали їх у задубілих руках. За поясами у всіх були засунені великі старовинні пістолі.

- Старий майя мав рацію,- прошепотів Френк,- вони прикрасили сховище своїми смертенними останками, що мають бути тут у передпокої за пересторогу для майбутніх сміливців. Дивіться, цей хлопець - справжній іспанець і, мабуть, бренькав колись на гітарі, як його батько й дід.

- А той - щирий девонширець,- і собі прошепотів Генрі.- Ставлю ще раз дірявого десятицентовика проти восьми доларів, що він був браконьєр і втік з королівської в’язниці до Іспанії.

- Бр-р,- аж здригнулась Леонсія, притуляючись до Френка й Генрі.- Священні речі майя спричинюють смерть, і їх охороняють нечисті духи. Але ж це класичний зразок помсти. Тим, хто хотів пограбувати скарби, судилось стати за їхню сторожу та захищати їх своїми нетлінними трупами.

Ступати далі було моторошно. Померлі привиди, одягнені в стародавні вбрання, немов чарували наших подорожніх. Генрі вкинувся навіть у мелодраму.

- Ще до того, як вони заволоділи Америкою, їхній несхибний нюх гончаків привів їх у це божевільне місце, це вони носом відчували скарби. Щоправда, вони не могли забрати їх з собою, та все ж бодай знайшли їхнє сховище. Низенько вклоняюся вам, пірати й конквістадори! Вітаю вас, давні лицарі-розбійники! Ваші носи чули дух золота, а ваші серця не злякалися боротьби за нього.

- Ху! - додав на закінчення його промови Френк, намагаючись швидше провести своїх товаришів повз давніх авантурників.- На чолі цієї валки годилося б стояти самому старому серу Генрі.

Кроків за тридцять коридор знову зробив коліно. Спинивши своїх супутників біля останньої пари вишикуваних у дві лави мумій, Генрі показав їм на одну з них:

- Не знаю, як із сером Генрі, але оце достоту Альварес Торес.

Під іспанським шоломом, у зітлілому середньовічному іспанському вбранні, з величезним іспанським мечем у темній висхлій руці, перед ними стояла мумія. Її сухе рудувате обличчя надиво скидалося на вид Альвареса Тореса. Леонсія злякано відсахнулась і перехрестилася.

Френк ступив уперед, обмацав щоки, губи й лоб мумії і, заспокоївшись, засміявся.

- Я хотів би, щоб Альварес Торес опинився на місці цього лицаря. А втім, я не маю ні найменшого сумніву, що це пращур Торесів... Звичайно, ще перед тим, як зайняв свою останню посаду на землі, як став за одного з вартових коло скарбу майя.

Леонсія дрижала, проходячи повз цю похмуру постать. Тут коридор був дуже вузький, і Генрі, що тепер вів перед, раз по раз черкав сірники.

- Стійте! - промовив він раптом, пройшовши зо дві сотні кроків.- Подивіться на це чудо мистецтва! Гляньте, як витесано той камінь!

Тьмяне світло, падаючи в коридор десь ізгори, дозволяло бачити й без сірників. Перед ними, вистаючи на половину з ніші, лежав великий камінь, що своїм розміром відповідав розмірам отвору і, очевидно, мав закривати прохід. Обточено його було надзвичайно дбало: боки, спід і горішня частина докладно збігалися з отвором ніші.

- Я певний, що тут помер батько старого майя,- сказав Френк.- Він один знав секрет механізму, що рухав цю брилу, а її, як ви бачите, наполовину зсунено з місця.

- Отуди к бісу! - вигукнув Генрі, показуючи на кістяк, що, розпавшись, лежав на землі.- Це, мабуть, усе, що від нього залишилось. І, безумовно, помер він не дуже давно. А то й він став би мумією. Можливо, це був останній відвідувач перед нами.

- Старий жрець казав, що його батько хотів провести сюди людей з долини,- нагадала Леонсія.

- І ще він казав, що ніхто з них не повернувся,- додав Френк.

Генрі, взявши в руки знайдений череп, здивовано вигукнув і запалив сірника, щоб показати іншим свою знахідку. Череп не показував слідів удару мечем чи сокирою, а кругла дірка на потиличній кістці свідчила, що його пробито кулею. Генрі трусонув черепом. Усередині щось застукотіло. Він трусонув ще раз і витрусив сплюснуту кулю.

- З сідельного пістоля,- сказав Френк, оглянувши її.- Порох був негодящий, бо дарма що стріляли дуже зблизька, куля не пройшла навиліт. А череп, безперечно, належав тубільцеві.

Коридор повернув ще раз праворуч і вивів їх у невеличку, добре освітлену печеру. З вікна, вирубаного високо в скелі й загратованого кам’яними брусками у фут завтовшки та півфута завширшки, ллялося знадвору тьмаве світло.

Діл був устелений побілілими людськими кістками. Судячи з черепів, то були європейці. Поміж кісток лежали рушниці, пістолі, ножі, а подекуди й сокири.

- Здається, що діставшись майже до самих скарбів, вони почали битися за них, хоч і не заволоділи ще ними,- сказав Френк.- Шкода, що тут немає старого, він на власні очі побачив би, яка доля спіткала його батька.

- А що, коли хтось лишився живий і спромігся винести скарби? - промовив Генрі. Однак, кинувши оком круг себе, він сам собі й відповів: - Але таки ні. Подивіться на самоцвіти в тих очах! Це - рубіни, коли я хоч трохи на них розуміюся.

Френк і Леонсія й собі глянули на кам’яну статую жінки, що з роззявленим ротом сиділа, підігнувши ноги, й дивилася на них червоними очима. Рот у неї був надміру великий, і через це все обличчя її здавалось бридким. Поруч, також вирізьблена з каменю, стояла чоловіча постать, ще масивніша, огидна й непристойна на вигляд. Одно вухо в неї було пропорційного розміру, а друге так само потворне, як і рот жінки.

- Ця вродлива дама, напевне, сама Чіа,- пожартував Генрі.- А хто ж отой дядько зі слонячим вухом і зеленими очима?

- Хоч убий - не знаю,- засміявся Френк.- Знаю лише, що ті зелені очі