Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Я пригадую пророка з суворими очима, що на додачу був ще й зизоокий. Він прийшов до мене, і в ньому накипав гнів, похмурий гнів:

- Їх,- заявив він мені,- треба винищити.

Я збагнув, що він полюбляє досконалість. Адже досконала тільки смерть.

- Вони грішать,- казав він далі.

Я мовчав. Я добре бачив своїми очима цю душу, вирізьблену, як меч. Я думав:

«Він існує проти зла. Він існує тільки завдяки злу. Ким він буде без зла?»

- Чого ти хочеш,- запитав я,- щоб бути щасливим?

- Перемоги добра.

Я зрозумів, що він бреше. Адже він назвав щастям неробство та іржу свого меча.

Проте мало-помалу мені видалася разючою істина, що той, хто любить добро, поблажливий до зла. Той, хто любить силу, поблажливий до слабкості. Бо, якщо слова неадекватні, добро і зло змішуються й погані скульптори стають перегноєм для добрих скульпторів, а тиранія виковує проти себе горді душі, голод провокує поділ хліба, що солодший за хліб. А ті, хто плете змови проти мене,- вистежені моїми жандармами, позбавлені світла в тюремних підземеллях, знайомі з уже близькою смертю, пожертвувавши собою задля інших, пішовши на ризик, злидні й несправедливість через любов до свободи і справедливості,- завжди видавалися мені осяяними красою, що палахкотіла в катівнях, мов пожежа, саме тому я ніколи не розчаровував їх щодо їхньої смерті. Що таке діамант, якщо не має твердої породи, щоб довбати, яка ховає його? Що таке шпага, як не для ворога? Що таке повернення, якщо немає відсутності? Що таке вірність, якщо немає спокуси? Перемога добра - це перемога розважливої худоби під яслами. Тут я навіть не беру до уваги осілих народів і ситих людей.

- Ти борешся проти зла,- сказав я йому,- а всяка боротьба - це танок. Ти дістаєш свою насолоду від насолоди танку, отже, від зла. Я хотів би, щоб ти танцював від любові.

Якщо я засную імперію, де підносять за вірші, настане пора логіків, які міркуватимуть над цим питанням і розкриють тобі небезпеки, які загрожують віршам у протилежності віршів, наче все у світі має свою протилежність. Тоді народяться поліцаї, що, змішуючи любов до вірша і ненависть до його протилежності, перейматимуться не тим, щоб любити, а тим, щоб ненавидіти. Немов любові до кедра еквівалентне знищення оливкового дерева. Й вони запроторять до в’язниці чи то музиканта, чи то скульптора, чи то астронома, залежно від випадкових міркувань, які будуть дурнуватим словесним вітром і незначним здриганням повітря. Моя імперія відтоді занепадатиме, бо оживити кедр - це аж ніяк не знищити оливкове дерево або відмовитися від пахощів троянд. Посади в серці народу любов до вітрильника, і вона зосередить усе завзяття країни й перетворить його у вітрила. Але ти хочеш бути присутнім при народженні вітрил, переслідуючи, викриваючи і знищуючи єретиків. Отже, виявляється, що все, що не є вітрильником, можна назвати протилежністю вітрильника, бо логіка веде туди, куди ти хочеш. І отак від чистки до чистки ти винищиш свій народ, бо виявляється, що кожен любить щось інше. Ба більше, ти знищиш сам вітрильник, бо пісня вітрильника стала в цвяхаря піснею цвяхового виробництва. Отже, ти ув’язниш його. І не буде цвяхів для корабля.

Отак і той, хто вважає, ніби сприяє великим скульпторам, винищуючи поганих скульпторів, яких у своєму дурнуватому словесному вітрі він назвав протилежністю першим. Я стверджую: внаслідок цього ти заборониш своєму синові обрати ремесло, яке пропонує так мало шансів вижити.

- Якщо я добре тебе розумію,- наїжився зизоокий пророк,- я мав би терпіти нечестя!

- Аж ніяк. Ти нічого не зрозумів,- сказав я йому.

Якщо я не хочу воювати, а мій ревматизм дошкуляє мені й болить нога, він стане, можливо, для мене, запереченням, щоб іти на війну, натомість коли я буду схильний до війни, я думатиму, що вилікую свій ревматизм активністю. Адже моє просте бажання миру вбралося в подобу ревматизму, як у любов, можливо, до дому, або в повагу до мого ворога, або в що завгодно інше у світі. Якщо хочеш зрозуміти людей, почни з того, що ніколи не слухай їх. Бо цвяхар розводиться про цвяхи. Астроном - про зірки. І геть усі забувають про море.

Коли істини очевидні й абсолютно суперечливі, ти не можеш нічого, хіба що змінити свою мову.

Логіка не кусається, щоб допомогти тобі перейти з одного рівня на інший. Ти не передбачаєш зосередженості на рівні каміння. А якщо говориш про зосередженість мовою каміння, зазнаєш невдачі. Тобі треба вигадати нове слово, щоб зрозуміти певну архітектуру твого каміння. Адже народилося нове буття, неподільне і незбагненне, бо пояснити - це розкласти. І ти називаєш його якимсь ім’ям.

Як ти міркуватимеш про зосередженість? Як ти міркуватимеш про любов? Як ти міркуватимеш про маєток? Це не об’єкти, а боги.

Я знав того, хто хотів умерти, бо він чув, як співають легенду однієї північної країни й мав туманне уявлення, що там раз на рік якоїсь певної ночі йдуть під зорями в рипливому снігу до дерев’яних освітлених будинків. Якщо підступити до них, зайти в їхнє світло і притулитися обличчям до шибки, ти з’ясуєш, що та ясність походить від одного дерева. Кажуть, що це ніч, яка має смак лакованих дерев’яних іграшок і запах воску. Кажуть, що цієї ночі обличчя незвичайні. Адже вони чекають дива. Ти бачиш, як усі старі затамовують віддих і прикипають дитячими очима, готуються, і серце їм аж калатає. В тих дитячих очах відбудеться щось невловне, що не має ціни. Адже ти будував цілий рік чеканням, розповідями і обіцянками, а надто виразом розуміння на обличчі, своїми потаємними натяками і безмірністю своєї любові. А тепер ти знімеш із дерева якийсь скромний предмет із лакованого дерева і простягнеш його дитині відповідно до традиції твого церемоніалу. Це мить. Ніщо вже не дихає. Дитина кліпає повіками, бо її нещодавно розбудили. Вона сидить у тебе на колінах зі свіжим запахом розбудженої дитини і, цілуючи, обіймає тебе за шию; це джерело