Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

Артеміс обома руками взяв червоний Куб, по­дивився на його екран. Це делікатний етап плану. Спіро має повірити, що він знову обіграв Артеміса Фаула.

— Зроби, Арті. Зараз.

Артеміс провів рукою по сухим губам.

— Гаразд. Мені потрібна хвилинка.

Спіро поплескав його по плечу.

— Я щедра людина. Даю тобі дві,— і кивнув Блан­ту: — Не відходь далеко, Арно. Не хочу, аби наш ма­ленький друг підготував нам іще якісь сюрпризи.

Хлопець сів за металевий стіл і відкрив Куб. Він швидко зробив щось з оптичним волокном, одну во­локнинку зовсім витяг. ЛЕП-блокатор. Менш ніж за хвилину він знову закрив Куб.

У Спіро аж очі округлилися від усіх тих багатств, що постали в його уяві.

— Гарні новини, Арті. Мені потрібні лише гарні новини.

Артеміс опустив голову, немов нарешті зрозумів усю реальність, забувши про свій гонор.

— Я перезавантажив. Він працює. От тільки...

Спіро махнув рукою. Задзеленчали браслети.

— Що, тільки? Краще нехай то буде зовсім ма­леньке і неважливе.

— Нічого серйозного. Навіть і згадувати не варто було. Я повернувся до версії 1.0; версію 1.2 було за­програмовано на мій голос. 1.0 менш захищена, але більше темпераментна.

— Темпераментна! Цс ж коробочка, а не моя ба­буся!

— Я не коробочка! — сказав Фоулі, новий голос Куба, дякувати відсутньому блокатору.— Я чудо штучного інтелекту. Я живу, а значить я навчаюсь.

— Розумієте, що я мав на увазі? — ледь чутно ска­зав Артеміс.

Кентавр розбереться з Кубом, але на цьому етапі потрібно приспати підозри Спіро.

Спіро так витріщився на Куб, ніби той був його підлеглим.

— Ти будеш зі мною сперечатися?

Куб нічого не відповів.

— Потрібно звертатися до нього на ім’я,— пояс­нив Артеміс.— Інакше він відповідатиме на будь-яке питання, що почують його сенсори.

— А яке в нього ім’я?

Джульєтта би тут сказала щось на кшталт «Тю!». Сам Артеміс таких слів не вживав, але зараз воно було б дуже доречним.

— Його ім’я Куб.

— Гаразд, Кубе. Ти будеш і надалі зі мною спере­чатися?

— Я буду робити те, на що здатен мій процесор.

Спіро потер долоні з дитячою посмішкою, ко­штовності забрязкали, як камінці в морі.

— Так, крихітко, випробуємо тебе. Кубе, можеш ти сказати, чи спостерігають зараз за будівлею якісь супутники?

Фоулі якусь мить помовчав. Артеміс уявив, як він переглядає інформацію на моніторі.

— Саме зараз лише один, але судячи з кількості іонних промінів, цей будинок пронизує більше про­менів, ніж у «Міленіум Фалькон».

Спіро покосився на Артеміса.

— Якась вада у чіпі особистості,— пояснив хло­пець.— Саме тому я і змінив його. Можемо полаго­дити це в будь-який момент.

Спіро кивнув. Не дуже йому хотілось, щоб його власна технологічна новинка глузувала.

— А що з тією групою, ЛЕП, Кубе? — запитав він.— Вони моніторили мене з Лондона. Спостеріга­ють і досі?

— ЛЕП? Це система Ліванського супутникового телебачення,— сказав Фоулі, виконуючи інструкції Артеміса.— Переважно ігрові шоу. їх сигнали так далеко не сягають.

— Гаразд, забудемо про них, Кубе. Мені потрібно знати серійний номер супутника.

Фоулі подивився на екран.

— Ага... Зараз гляну. США, зареєстрований на федеральний уряд. Номер SТ1147Р.

Спіро стиснув кулаки:

— Так! Правильно. Я вже й сам отримав цю ін­формацію. Кубе, ти пройшов перевірку.

Мільярдер виконав танок навколо лабораторії, на хвильку забувши про жадобу і віддавшись дитячій радості.

— Слухай, Арті, я наче помолодшав на кілька ро­ків! Немов зараз надягну фрак і піду на шкільний ви­пускний.

— Розумію.

— Не знаю, з чого почати. Чи зняти власні гроші? Або чиїсь іще?

Артеміс вимушено посміхнувся.

— Перед вами відкритий увесь світ.

Спіро ніжно поплескав по Кубу.

— Саме так. І я скористаюся всім чим зможу.

На порозі з’явилися Пекс і Чіпс зі зброєю напе­ревіс.

Містере Спіро! — пробелькотів Пекс.— Це якісь тренування?

Спіро розреготався.

— Гей, дивіться! Ось і наша кавалерія! Трошки спізнилися. Ні, це не тренування. І мені б дуже хоті­лося знати, як малий Артеміс пройшов повз вас двох!

Дві гори м’язів витріщилися на Артеміса, немов він щойно з’явився нізвідки. Для їхнього замесмерованого мозку так воно і було.

— Не знаємо, містере Спіро. Ніколи його не бачи­ли. Хочете, виведемо його на вулицю і влаштуємо невеличкий нещасний випадок?

Спіро знову зареготав, але цього разу зловісно.

— Маю для вас нову посаду, дурні. Витратні мате­ріали. Це для вас, а не для хлопця. Йому іще зарано. Второпали? Тож стійте сумирно і зробіть загроз­ливий вигляд, а не то заміню вас двома бритими го­рилами.

Спіро подивився на екран Куба, ніби в кімнаті більше нікого не було.

— Здається, мені лишилося ще років із двадцять. А тоді нехай увесь світ котиться до біса. Родини в мене немає, нащадків також. Тож думати про май­бутнє непотрібно. Висмокчу всю планету! Із цим Ку­бом я можу робити що завгодно з ким завгодно.

— Я знаю, що б я зробив спочатку,— сказав Пекс. Очі в нього стали такими здивованими, немов слова вилітали з рота попри його бажання.

Спіро завмер. Він не звик, щоб його переривали.

— І що б ти зробив, дурню? Замовив би столик у гриль-барі?

— Ні,— відповів Пекс. — Я б розібрався з хлопця­ми з «Фонетикс». Вони вже кілька років дихають нам у потилицю.

У кімнаті немов електрикою запахло. І не тому, що Пекс висловив свою думку, а тому що ця думка була слушною.

У «Спіро заблищали очі.

— «Фонетикс». Мої найбільші конкуренти. Нена­виджу їх. Немає більшого задоволення, ніж знищити цю купку другосортних невдах. Але як?

Тепер настала черга Чіпса.

— Я чув, що вони працюють над новим секрет­ним комунікатором. Суперпотужна батарея або щось таке.

Спіро аж головою помотав. Спочатку Пекс, потім Чіпс? Може, вони і читати вміють? Але...

— Кубе,— сказав Спіро.— Хочу, аби ти увійшов до бази даних «Фонетикс». Скопіюй схеми проектів, що зараз у розробці.

— Не можу, босе. «Фонетикс» працюють у закри­тій системі. Ніякого підключення до Інтернету. Мені потрібно бути