Читати книгу - "Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів"

Ми стали в урочисту шеренгу, наш рукавадітєль роздав усім ноти, махнув рукою, і ми пішли. У всіх ноти чомусь нормально трималися на спеціальних зажимах, прироблених до їхніх інструментів, а я свої тримав тією ж рукою, якою й тиснув на клавіші. Ноти постійно падали мені на ніс, і я наступав на ногу комусь зліва або бив тубою по трубі чувака справа. Цей двобій супроводжувався характерними металічними звуками рицарського турніру. Я поняття не мав, як у таких умовах можна грати на цьому оргазмотворчому інструменті, і з кожним подихом в мене темніло в очах. До кінця першого маршу я зрозумів, що без нот буде не гірше, і непомітно кинув їх під ноги оркестру. Почався другий марш, і я з усіх сил старався пердіти в першу долю з бубністом. Мене це починало забавляти. Я вдував життя в цю вихлопну трубу від щирого українського серця, і мої губи від приливу крові вже починали нагадувати губи Свєти Лободи. Маленький кларнетист, який йшов зліва від мене, кривився, ніби з’їв тарілку васабі, бо жерло моєї труби дуло йому просто в мозок. Думаю, він переживав перегрузки більші, ніж пілот винищувача, та подумки вже відкладав гроші на пересадку вуха. Саме він, гад, і розкаже через три години командиру роти, що я і туба — речі несумісні. Але до того викриття було ще трохи часу, і я святково підпукував у свій мундштук і згадував слова пісні, з якою мав вийти на сцену за годину.

Нарешті, ми пройшли останнє коло й зупинилися біля трибуни з начальством. Я почував себе так, ніби здав відро крові для жертв Хіросіми. Губи тремтіли і тепер уже були величиною з чебурек. Дико хотілося пити і срати. В мене чомусь завжди вихід на сцену супроводжувався викидом негативної енергії. Я стояв у задньому ряді, тож, зробивши крок назад, опинився в корчах. Все навколо майоріло прапорами і транспарантами, один з яких — з надписом «Пабєдім імперіалізм» — прикривав мій відхід. Не випускаючи тубу з рук, я зняв штани і наклав усе нажите за останні пару днів на мурашник, який був під деревцем, чим поставив хрест на багаторічній праці його багатолюдної сім’ї. Використавши замість паперу лопух, я загнав собі в тіло пару будяків — в народі їх називають орденами, бо коли їх кидаєш, вони прилипають до одягу. І зараз вони також прилипли, але з внутрішнього боку моїх штанів, чим дуже прикрасили моє і без того багатогранне існування. Я повернувся в стрій, і рукавадітєль дав мені знак підійти до сцени. Ноги підкошувалися, будяки, ніби живі організми, терлися об мою дупу, змушуючи мене манірно нею виляти. Ми піднялися на поміст, група була у зборі. Ведучий майор об’явив наш виступ:

— На сценє — ансамбль Красназнамьоннава авіационнава палка, пад управлєнієм старшини Єфімова. Пєсня — Сєйчас ти в армії! Музика і слава народниє!

На трибунах зааплодували. Пацани почали грати відомі кожному акорди, я підійшов до мікрофона. Коли прийшов час вступати, я раптом зрозумів, що зовсім не пам’ятаю того тексту, який переклав. Судорожні думки пронизували голову в різних напрямках, але потрібної на підхваті не було. Пацани удруге заграли програш, бо після першого я не вступив. Це виглядало так, ніби літак другий раз заходив на посадку після невдалої першої спроби, бо п’яний пілот не розрахував довжину полоси. Я був тим п’яним пілотом. Після туби в мене крутилася голова, і по венах, як пластилін, повзла збагачена азотом кров. На губах зібралася піна, в роті пересохло, хотілося плакати і, як не дивно, знову срати. Хоч і п’яний, але все ж таки пілот, я мусив посадити цей літак, і почав співати. Голосом, середнім між Джо Кокером і Магомаєвим, я проволав на собачій англійській мові перший куплет пісні, який звучав приблизно так:

— Бейбі кейшен ін зе форен ленд,

— Анкл сем даз зе бест хі кен юр ін зе армі нау,

— Оуоу юр ін зе армі. Нау.

Трибуни, як не дивно, сколихнулися та заревіли в екстазі. На скромній сцені армійського смотру грала справжня рок-група і співала правдивою англійською актуальний суперхіт. Мене це підбадьорило, і другий куплет я почав і закінчив тими ж словами, що і перший, але, думаю, ніхто на цих трибунах навіть гадки про то не мав. Ми валили, як Роллінг Стоунз, забувши, що на нас кирзові чоботи та голубі погони, а голови — геть лисі. Ми й не підозрювали, що такі ж лисі причухани рокери почнуть носити аж через десять років — у далекому американському місті Сіеттл.

Трибуни аплодували стоячи хвилин десять. Не аплодувала тільки трибуна з начальством. Там усією громадою вже робили із Скворцова гумову бабу, ретельно маючи його в усі можливі отвори за те, що з його вини на смотрі прозвучала антикомуністична пропаганда у вигляді «пєсні на вражеском англійском язикє». Мене пообіцяли відправити на губу після прийняття присяги, а ансамбль урочисто закінчив своє існування. Всіх його учасників розігнали з теплого місця по військових частинах — дути в діри не настільки комфортні, як мундштуки духових інструментів. Усі «рокери» згадували мене незлим словом аж до останнього дня служби, але кожен втіхаря гордився своїм почином — заграти рок на тоталітарній сцені Радянської армії.

Присяга мала відбутися того ж дня о третій годині. Я побачився з мамою й татом. Вони в той момент виглядали красиво як ніколи. Можливо, я скучив за ними і, нарешті, побачив те, чого раніше не помічав. Наприклад, що в мами з’явилися нові зморшки біля очей, а в тата — свіжі сиві пасма щетини на бороді. Я не розказав їм перспектив мого найближчого армійського майбутнього. Вони похвалили мене за прекрасний виступ, не маючи поняття, чим він мені грозив. Я з’їв домашню котлетку, привезену мамою за півтори тисячі кілометрів у каструльці, старанно замотаній у рушничок, яким я витирався ще у школі, і нас відізвали до штабу.

Мене нудило. Губи тряслися, ніби в коня, якого на повному ходу шарпнули за вудила. Перші хлопаки з автоматами в руках вже читали присягу з приготованої сержантами папки. Сержанти терпляче водили пальцем по своєму примірнику, щоб, не дай Боже, хтось із салаг не пропустив якогось магічного слова, та змушували перечитувати, якщо були якісь помилки. Черга повільно підходила до мене,