Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

– Ідеться не про дезертирство. Ви хворий. Я переконаний, що Гейдок погодиться зі мною.

– Гейдок, Гейдок. Хіба це лікар? Неосвічений сільський знахар.

– Я думаю, ви несправедливі до нього. Його завжди вважали надзвичайно здібним чоловіком у своїй професії.

– Справді? Можливо. Не стану сперечатися. Але мені він не подобається. Втім, я прийшов сюди сказати вам не те. Я прийшов запитати, чи не будете ви таким люб’язним, щоб виголосити сьогодні вечірню проповідь замість мене. Я почуваюся надто погано, щоби братися за це.

– Звичайно, звичайно. Я відслужу також вечірню замість вас.

– Ні, ні. Я хочу сам відслужити вечірню. Я на це спроможний. Але думка про те, що я повинен піднятися на казальницю й побачити всі прикуті до мене погляди…

Він заплющив очі й зробив конвульсивний ковтальний рух.

Мені було очевидно, що з Госом справді діється щось не те. Він, схоже, розгадав мої думки, бо розплющив очі й швидко сказав:

– Зі мною не діється нічого поганого. Лише головний біль – мене мучить страхітливий головний біль. Чи не міг би я попросити у вас склянку води?

– Звичайно, – відповів я.

Я пішов і сам набрав води з крану. Дзвінком викликати служницю в нашому домі – марна справа.

Я приніс йому воду, і він подякував мені. Потім дістав із кишені невеличку картонну коробку й, відкривши її, витяг капсулу з рисового паперу й укинув її в рот, запивши водою.

– Пігулка проти головного болю, – пояснив він мені.

У мене несподівано промайнула думка, чи Гос, бува, не став залежним від наркотиків. Це пояснило б багато чого з його дивацької поведінки.

– Ви не приймаєте їх забагато, я сподіваюся? – запитав я.

– О, ні, зовсім ні. Доктор Гейдок застеріг мене проти цього. Але діє вона дивовижно. Приносить мені негайну полегкість.

І справді, він заспокоївся і став зосередженішим.

Потім підвівся.

– То ви прочитаєте сьогодні ввечері проповідь? Я буду дуже вдячний вам, сер.

– Немає за що дякувати мені. І я наполягаю, щоб ви мені доручили також відправити службу. Ідіть додому й відпочиньте. Ні, я не хочу слухати ваших заперечень. Жодного слова більше.

Він знову подякував мені. Потім запитав, ковзнувши поглядом повз мене в напрямку вікна.

– Ви сьогодні були у Старій Садибі, сер?

– Так, я там був.

– Пробачте мені – але вас туди викликали?

Я подивився на нього з подивом, і він почервонів.

– Даруйте мені, сер. У мене промайнула думка, що, можливо, поліція домоглася якихось нових успіхів у розслідуванні, і тому місіс Протеро послала по вас.

Я не мав найменшого наміру задовольняти цікавість Госа.

– Вона хотіла обговорити підготовку до похорону й ще одну або дві дрібні справи зі мною, – сказав я.

– Он як! Нічого більше. Розумію.

Я промовчав. Він переступив із ноги на ногу й нарешті сказав:

– Містер Реддінґ прийшов до мене вчора увечері. Я… я не можу зрозуміти чому.

– А хіба він вам не сказав?

– Він… він сказав лише, що прийшов навідати мене. Сказав, почуває себе дещо самотнім вечорами. Раніше він ніколи не приходив до мене.

– Ну що ж, його вважають приємною компанією, – сказав я, усміхаючись.

– Навіщо йому було приходити до мене? Мені це не подобається. – Його голос зірвався. – Він сказав, що навідає мене ще. Що все це означає? Яку думку, по-вашому, він запхав собі в голову?

– Чому ви думаєте, що він зайшов до вас не просто так, а з якоюсь певною метою? – поцікавився я.

– Мені це не подобається, – повторив Гос з упертою наполегливістю. – Я ніколи нічого поганого йому не зробив. Я ніколи не припускав, що він винен, і навіть тоді, коли він сам себе звинуватив, я сказав, що його зізнання здається мені незбагненним. Якщо я когось і запідозрив, то це Арчера – а його ніколи. Арчер цілком інша людина – безбожник і брутальний грубіян. Пияк і мерзотник.

– Вам не здається, що ви висловлюєтеся надто різко? – запитав я. – Зрештою ми дуже мало знаємо про того чоловіка.

– Браконьєр, який щойно вийшов із в’язниці, спроможний на все.

– Ви справді думаєте, що він застрелив полковника Протеро? – з цікавістю запитав я.

Гос дуже не любив відповідати «так» чи «ні». Останнім часом я помічав за ним цю звичку не один раз.

– А ви хіба не думаєте, сер, що це єдине можливе рішення?

– Наскільки нам відомо, – сказав я, – проти нього немає жодного доказу.

– А його погрози? – жваво нагадав мені Гос. – Ви забули про його погрози?

Мені вкрай набридло чути про погрози Арчера. Наскільки мені відомо, немає прямих доказів, що він будь-коли їх висловлював.

– Він був сповнений рішучості помститися полковникові Протеро. Він напився, а тоді застрелив його.

– Це тільки припущення.

– Але хіба ви не погодитеся, що воно цілком імовірне?

– Ні, не погоджуся.

– Але в такому разі воно бодай можливе?

– Можливе.

Гос подивився на мене скоса.

– А чому ви не вважаєте його ймовірним?

– Тому що, – сказав я, – такий чоловік, як Арчер, не стане стріляти в людину з пістолета. Для нього це незвична зброя.

Гос, здавалося, розгубився, почувши мій аргумент. Певно, це було не те заперечення, якого він від мене чекав.

– Ви справді вважаєте таке заперечення переконливим? – із сумнівом у голосі запитав він.

– Як на мене, то це нездоланна перешкода для припущення, що злочин скоїв Арчер, – відповів я.

Гос не знайшов що заперечити на моє останнє твердження. Він подякував мені знову й пішов.

Я провів його до самих парадних дверей і побачив на столі чотири записки. Усі вони мали певні спільні характеристики. Почерк на всіх був, безперечно, жіночим, на всіх було написано «З посильним, терміново», і єдину різницю між ними я помітив у тому, що одна з них було набагато брудніша, ніж інші.

Ця подібність викликала в мене дивне відчуття, що в мене подвоюється, ні, четвериться в очах.

Мері вийшла з кухні й побачила, що я дивлюся на ті цидулки.

– Їх принесли після ланчу, – повідомила вона. – Крім однієї, яку я витягла з поштової скриньки.

Я кивнув їй головою, забрав цидулки й поніс їх у кабінет.

В одній було написано:

Дорогий містере Клемент! Я довідалася про одну річ, яку, на мою думку, ви також повинні знати. Це стосується смерті бідолашного полковника Протеро. Мені дуже хотілося б знати, чи порадите ви, щоб я звернулася до поліції, чи ні. Після смерті свого любого чоловіка я так боюся виносити свої проблеми на публіку. Сподіваюся, ви зможете навідатися до мене сьогодні пополудні на кілька хвилин

Щиро ваша

Марта Прайс Рідлі.

Я відкрив другу записку:

Дорогий містере Клемент, я дуже стривожена й дуже схвильована, бо не знаю, як мені бути. До моїх вух дійшли відомості, що здаються мені надзвичайно важливими. Я відчуваю справжній жах перед необхідністю звертатися до поліції хай там у якому питанні. Я вкрай стурбована і пригнічена. Чи забагато буде просити вас, любий вікарію, завітати до мене на кілька хвилин і розв’язати мої сумніви та вагання в той чудовий спосіб, у який ви вмієте це робити?

Прошу пробачення, що турбую вас.

Щиро ваша

Еколайн Везербі.