Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Спустошення 📚 - Українською

Читати книгу - "Спустошення"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Спустошення" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 112
Перейти на сторінку:
class="p1">Ти прихиляєшся до мене, ледь торкаючись губами моїх губ, і я бачу в тобі прекрасну лісову мавку, зрілу і вічно юну водночас, мудру і дуже вразливу. Мені хочеться посилювати саме це відчуття — відчуття ніжності, безкорисності, в якому немає бажання щось відхопити собі, а є лиш бажання ставати вправним у тому, щоб віддавати. Це відчуття сьогодні увінчує увесь день. І в ньому, як не дивно, бачу якусь надію. Уперше за багато часу бачу якусь надію на те, що знайду в собі сили пройти через це життя. Це все завдяки тобі, Смирно.

— Я хочу, щоб ми були завжди разом, — кажу тобі, сплітаючи наші пальці, з’єднуючи лінії на наших руках.

Поки між нами висить це відчуття медового спасу, затишку в серці, я не наважуюся сказати бодай слово, лише обціловую твою голову. Я знаю чарівні слова, які тепер допоможуть мені з потаємною загрозливістю життя: потрібно просто полюбити те, що полюбити немислимо. Полюбити те, що завдає болю, дряпає, ранить, обпікає, висміює, підбиває довіру. Просто полюбити це.

* * *

Останній день занять почався з того, що Сергій Борисович розповідав про скрутне становище людини у світі. Традиційно, запрягав він довго, згадуючи моменти кількадесятмільйонної давності, коли перші гомініди почали усвідомлювати себе як розумних прямоходячих.

— Итак, революция сознания возобновляется, переходим к следующему ее этапу, — цими словами Грозовський оголосив початок нового дня на семінарі. — Сегодня мы будем говорить о типах мышления и о разуме и, главное, попытаемся понять, как работает мышление.

— Мышление — это роскошь, —заявляє Грозовський. — Тот, кто живет в обустроенном мире может как угодно долго действовать согласно набору стандартных правил, так ни разу и не включив мышление. Поэтому, собственно, человек — это существо, которое способно мыслить, но, строго говоря, не обязано. Методологи говорят, что только смертельно обиженный человек начинает мыследействовать. Только в критической ситуации человек начинает мыслить.

— Поэтому методологи оскорбляют других, — кидає з залу Ангелюк.

— Да, есть у них такая черта. Но это не совсем оскорбление...

— Провокация. Этим они заставляют человека само­определяться, — знову перебиває Ярослав Миколайович.

— Понимаете, это не оскорбление. Ну кто будет обижаться на оскорбление? А вот на распредмечивание обидеться очень даже можно. Если вам доказывают, что совокупность знаний и схем, которыми вы обладали, в ситуации, в которой вы оказались, вас не спасают, это ужасно обижает, — Грозовський підтискає губи, і я розумію, що і в його житті був подібний досвід розпредмечування. Ще одне слівце з іншого світу — світу, до якого я стаю на півкроку ближче — до світу мислителів, що формували основи для тези і антитези, якою наповнювалось інтелектуальне життя радянського періоду, і який продовжується у вигляді цього семінару. Розпредмечування — втрата здатності до мислення в старих категоріях, мовою Віктора Чижа — «банкрутство».

— Чем меньше обустроена у нас жизнь, тем чаще у нас включается мышление. И в этом смысле нам надо пожалеть детей — если дети мыслят, это значит, что их жизнь не обустроена, — каже Сергій Борисович і висловлюється в тому дусі, що наявний світ — це світ, створений дорослими для дорослих, але не для дітей. Тому найнезахищеніші верстви населення — діти і старі люди — потерпають саме через те, що не володіють (чи вже втрачають) здатністю до мислення.

— Итак, человечество стоит на пороге разделения по главному признаку — наличию свободного мышления, — продовжив Сергій Борисович. — При чем, заметьте, обычный человек не подозревает, что он принадлежит к немыслящему большинству, считает себя таким же, как и все, а то, что мышление проходит мимо них, не понимает и не видит этого. И другая группа, которая образуется — это так называемые онтологические стаи. Сейчас это выглядит как компания друзей, которые собираются на квартире или на вилле за бокалом вина помыследействовать, и конечно же, они себя стаей не считают. Большое социальное потрясение еще ожидает нас впереди — когда мир и отдельные стаи начнут осознавать себя именно как социальную ткань и как отдельные анклавы мыслящих индивидов. Очевидно, что разница между этими двумя типами сознания очень большая. Можно сказать, что первые приносят в жертву свое индивидуальное ради кол­лективного, а другие — приносят в жертву коллективное ради индивидуального. И несомненно, что между ними будут возникать острые социальные конфликты, что они будут сильно отличаться своими культурными кодами и так далее.

Поки лектори змінювали один одного і Грозовські готували всіх до завершальної частини стратегічної гри, Федір із горнятком кави в руці, сидів біля вікна, за яким хляпав дощ і замість конспектувати — малював у записнику овали, а потім одразу ж закреслював їх.

Я міг би написати поему про твоє обличчя, і там би фігурували орди монголів, там був би дикий Крим, там було би насильство і сластолюбство ханів, але також і співчуття святих серед пустелі, там маячили б Гімалаї, і віяв би засушливий самум Сахари, там звучали б голоси бедуїнів і дзвеніли б монети на чадрах у жінок пісків, чиї очі — немов чорні скляні намистини. Там вили б оцелоти, текла б по камінню кров чічімеків, ревіли б джунглі, скрадався б ягуар. Там було б багато каменю, бо твої вилиці — наче лупаний камінь каменоломень для каторжників: неприступні, високі, від них віє гнітючою безнадією. Там була би південна ніч, бо твої очі — як темні полотна оксамиту, поцятковані зорями, що напинаються на небосхилі, коли заходить сонце. Там було б щось про дитинство, солодке і заборонене, коли втрачається перша невинність, коли скрізь тільки бетон спальних районів, а знайомі сусідські хлопчаки, що грають на заґратованих майданчиках у футбол, із новою цікавістю дивляться на твої веснянки і на твою майку, під якою ти досі не носиш ліфчик. Там була б курява Троєщини і сморід вихлопних газів, висохла газонна трава гігантських клумб на перехрестях, міські голуби, голі засмаглі ноги — твої ноги тріатлоністки, що стають шоколадними під кінець літа і якими ти так вільно, ще не знаючи сорому (або вже все зрозумівши про нього), розкидаєшся навколо, падаючи на пластикове крісло біля кіоску з морозивом, поправляючи мокре від поту пасмо волосся. Там будуть твої губи — темні, як джем на викінченні серпня, як смужка неба, коли сонце закочується за горизонт. Я точно відведу великий розділ твоєму підборіддю — висунутому вперед, нахабному, впертому, від чого іноді ти стаєш схожою на неприступну гору, яку можуть взяти тільки святі — у тебе зберігається та ж задерикувата зверхність, яку має лише дворове дівчисько, знаючи, що до заходу сонця їй повертатися додому точно ні́чого. Я

1 ... 46 47 48 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спустошення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спустошення"