Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

— Ні, ти був перший, — мовив я із усмішкою, яка, певно, видавалась вимушеною.

— Чудовим письменникам потрібна їжа, — приязно усміхнувся він у відповідь. — Я вже з’їв один, а вони приготують ще.

— У такому разі дякую, — сказав я та взяв гамбургер. Я впився у нього зубами й відчув, як мій рот наповнює волога свіжозмеленого м’яса, та подумав, що оце з цього переважно і зроблені ми, ссавці: вода. Я відкусив ще раз. Господи, як же було смачно, якраз те, що мені й було треба.

— Мій малий цікавився, чи Генрік, математичний геній, у твоїй книзі то я.

Я подивився на чоловіка, який і досі там стояв. Він був одним із тих людей, які не використали усього відведеного часу, поки ми розповідали про себе у спортзалі. Бухгалтер, хіба не це він сказав? Чи цілився він вище? Може, на академіка? Чи думав він, що ми очікували від нього більшого, чи з цієї причини він не розповів більше? Чи він був задоволений своєю долею, просто не думав, що у його житті дотепер трапилося достатньо цікавих речей, якими варто було поділитись?

— Ага, — мовив я, з повним ротом бургера. — То був ти.

— Я ніколи не був математичним генієм, але дякую, — відповів він.

— Так, був.

Він засміявся.

— Тобі не варто вірити своїй пам’яті. Вона дає тобі лише те, чого, як вона вважає, ти потребуєш. Отож... ну, у цьому сенсі, може, все-таки і варто їй вірити. — Він засміявся знову.

Я відкусив ще раз і жував дуже повільно, аби не довелося відповідати. Я просто кивнув, дякуючи за бургер, перетнув залу та сів на одному із диванів поруч із Карен. Я видав щось на кшталт стогону полегшення, які трапляються лише після періоду серйозного дискомфорту.

— Тобі вже краще, — з усмішкою виснувала вона, стиснувши моє підборіддя пальцями і підкреслено уважно подивившись мені в очі.

— Так, — мовив я, ковтаючи гамбургер. — Як довго мене не було?

— Досить довго. Я вже починала хвилюватись.

— Я в порядку. Як щодо тебе? Бачу, ти знайшла для себе диван, на якому, як вважала, тобі б вдалося трохи посидіти одній. Хіба ж не жахливо бути популярною?

— Просто жах, — засміялась вона, розгортаючи свій зошит. — Але ні, я прийшла і сіла сюди, бо тут сидів Том.

— Том? Він приїхав? — я роззирнувся. — Де він?

— Пішов на кухню допомогти, — мовила вона, поки писала щось у зошиті.

— Бачу, ти зберегла закладку, — сказав я, кивнувши на рожеву шпильку для волосся, прилаштовану до обкладинки.

— Так.

— Досі плануєш стати письменницею? Якщо використаєш будь-які мої слова, я вимагатиму авторських прав та роялті.

— Домовились, — відказала. — До речі, Том питав про тебе.

— Правда? А що він збирався робити на кухні?

— Допомогти, як я і казала.

— Для чого?

Вона стенула плечима.

— Том із тих хлопців, яким подобається віддавати себе.

— Він дійсно такий?

— Так він сказав.

— Сказав що?

— Що хоче піти на кухню й віддати себе. Це, вочевидь, спрацювало, ти ж, здається, насолоджуєшся цим гамбургером.

— Це Том їх приготував? — я подивився на останній шматочок хліба та м’яса у своїй руці.

— У всякому разі, пара, що їх подавала, назвала їх бургерами в стилі Тома. А от і вони, приносять ще...

Я почув човгання кроків на сходах. Я ковтнув. Ідея почала набирати форми. А тоді, дуже повільно, я обернувся. Я відчув, як пересихає у мене в роті та як зморщується язик.

Краб. Такою була моя перша думка. Вони рухалися вниз сходами боком, на чотирьох ногах, позаяк були з’єднані у стегні. У руках, піднятих, ніби крабова клешня, вони обоє тримали по підносу із паруючими гамбургерами. Вони були схожі на близнюків, шкутильгали й були вбрані в біле.

Я зустрівся із нею поглядом. Ванесса.

А тоді — коли вона повернулась, щоб її партнер міг зійти вниз, — із Віктором.

Здавалося, що голова моя от-от вибухне. Піґулки. Напевно, то через піґулки. Яке інше пояснення могло існувати для того, що зараз відбувалося перед моїми очима?

— М-м-м, мають смачний вигляд! — заявила Карен.

— Не торкайся цих гамбургерів, — сказав я, відкладаючи рештки мого та зводячись на ноги.

— Щось не так, Річарде?

— Так, — прошепотів я. — Дещо не так. Ходи зі мною.

Я узяв Карен за руку та потягнув її за собою, а коли гротескний людино-краб спустився зі сходів та прямував до скляного столу, ми побігли сходами вгору.

Кухонні двері були трохи прочинені, й коли ми підійшли ближче, я почув ті ж самі звуки, які уявляв, коли прописував сцену, в якій Тома зжирає телефонна слухавка, вологе сьорбання, ніби личинки, що поїдають мерця. Я ударом ноги відчинив двері.

— А-а-а це не хто інший, як Річард! — Обличчя чоловіка, який стояв за кухонною стійкою та крутив ручку великої м’ясорубки, засяяло. Він був старший на п’ятнадцять років, набрав трохи ваги і відростив вуса, але сумнівів не було: то був Том.

— Я-я-я тобі подобаюсь? — запитав він.

Я витріщився. Ковтнув. Його короткий рукав був закасаний аж до плеча тієї руки, яка не обертала ручку м’ясорубки, вона застрягла так глибоко в приладі, що від неї мало що лишилося. Вологе сьорбання долинало з нижньої частини м’ясорубки, де шматки м’яса вилазили з дірочок, на мить зависали, а тоді падали на пательню, що стояла на стільці просто під м’ясорубкою.

— Що ти робиш? — напруженим голосом прошепотів я, відчуваючи, що от-от виблюю.

— Я роблю те, що ми все повинні р-р-робити, — мовив він. — Я віддаю себе. Н-н-нуж-бо,