Читати книгу - "Покохай мене, Юлія Ройс"

– Хочеш чогось? – питає, коли заходимо в його квартиру.

– Нічого. Дякую, – кажу. – Просто поговорити.

– У тебе щось сталося? Ти з речами, – Марк дивиться на мою сумку і не може второпати, що відбувається. – Тільки не говори, що пішла з дому.

– Добре. Не буду, – усміхаюсь, а він усе розуміє. 

– Теє…

– Не переймайся. Тім не знає, що я поїхала до тебе. Хоча я думаю, що йому байдуже, – кажу і сідаю на диван. Сумка залишається лежати біля дверей, а я дивлюсь на Марка, і так боляче мені зараз. 

Не хочу показувати йому свій біль, але це не так просто, як може здаватися.

– Йому не байдуже. Він любить тебе, – Марк так впевнено говорить, наче знає мого брата краще за мене. 

– А ти? – питаю прямо. – Ми переспали, а сьогодні ти привів сюди Злату. Якось негарно. Тобі не здається?

– Теє, ти не розумієш… 

– Ти маєш рацію, я не розумію, – фиркаю. – Ти приховував наші стосунки. Боявся втратити друга. Але мене втратити ти не боїшся. Отже, я можу зробити висновок, що ти не кохав мене жодного дня. 

Марк мовчить. Дивиться на мене довгим поглядом і мовчить. Лише його руки, міцно стиснуті в кулаки, видають його справжній стан. 

– Теє, я не знаю, що з тобою сталося, але тобі варто повернутися додому, – говорить сухо. – Твої рідні будуть хвилюватися.

– Моїм рідним на мене начхати, – фиркаю. – Уявляєш, у мого тата є коханка, а мама все знала і їй так нормально. Хоча чого я дивуюся? Здається, я не далеко втекла. В тебе є інша, а я все одно тут. І досі тебе кохаю. 

Власні слова завдають мені болю. Мені неприємно від себе самої. Марк просто скористався мною. Придумав якусь дурню, щоб кинути мене, а Тім його підтримав. 

Але зі Златою він чесний і ніщо не заважає їм бути разом. Хіба що я. 

Сльози виступають на очах, і я не встигаю їх змахнути, тому що Марк з’являється поруч. Він сідає і торкається мого зап'ястя своєю рукою. Так і завмираємо. 

– Між мною і Златою нічого немає. Я привіз її сюди, бо в неї певні проблеми з рідними. Я не збирався з нею спати.

– Хочеш, щоб я тобі повірила? – дивлюсь йому в очі. 

– Так, – киває. – Я дійсно не хочу зробити тобі боляче. Я спав з тобою не тому, що хотів. Ну так, і хотів теж. Ти подобаєшся мені, Теє. Я просто боюсь, що ти будеш ненавидіти мене, коли дізнаєшся правду. 

– Для того, щоб дізнатися, ти маєш розказати мені все. Чи не так? – питаю. 

– Мені страшно, Теє. Це не так просто, як може здаватися, – шепоче і здається мені геть розгубленим. – Коли ми з твоїм братом стали друзями, я наважився розповісти йому, а він пообіцяв нікому не розповідати. Ти питала, чому я так ціную нашу дружбу. Все просто. Він єдиний знає про мене все, але продовжує бути моїм другом. Хоча, мабуть, вже ні. Після того, що я зробив. 

– Мені щиро шкода, Марку, але це якось занадто. Ти маєш право сам вирішувати, як тобі бути і з ким зустрічатися.

– Тім взяв з мене обіцянку, що я ніколи не торкнусь тебе. Допомагати і захищати – так, але не кохати. Я порушив обіцянку, і він тепер може порушити свою. 

– То ти цього боїшся? – питаю. – Що всі дізнаються твою таємницю? 

– Ти навіть не уявляєш наскільки, – зітхає. – Я мрію, що одного дня минуле мене відпустить. Що я зможу бути таким, як усі. Але воно не відпускає. Я досі відчуваю його тягар на собі.

Ми обоє замовкаємо. Я не знаю, що сказати. 

Бачу, що Марку страшно. Він такий розгублений зараз. Хочу якось йому допомогти. Підтримати. Але розумію, що він не прийме мою допомогу. На жаль.

– Я краще піду, – кажу і підводжусь на ноги.

– Куди ти підеш? – Марк також встає. – Давай я відвезу тебе додому.

– Ні, я туди не повернусь, – категорично випалюю. – Не хвилюйся. Викличу таксі і поїду до Каріни. 

Йду в коридор і швидко взуваюся. Марк стоїть поруч в цей час і за мною спостерігає. Мовчить. І я мовчу.

– Мені шкода, Теє. 

Його слова лунають в той момент, коли я збираюсь відкрити двері. Одна рука на ручці, а іншою міцно тримаю свою сумку.

– Мені теж, – відповідаю. – Якщо колись таки знайдеш в собі сили поділитися зі мною – я вислухаю тебе. 

Він нічого не відповідає, а я й не чекаю на відповідь. 

Залишаю його квартиру з розбитим серцем. Поки спускаюсь ліфтом вниз, пишу повідомлення Каріні, що скоро приїду. Далі викликаю таксі і дуже сподіваюсь, що воно приїде в таку погану погоду. 

Дощ продовжує лити, тому чекаю на машину під навісом. Таке враження, що навіть погоді не подобається все те, що зараз відбувається. 

На щастя, машина таки приїздить. Я кидаю сумку на заднє сидіння, а сама сідаю спереду поруч з водієм. 

Двірники ледве справляються з тим потоком води, що ллється на лобове скло. Водію водиться бути максимально уважним, бо видимість дуже погана. 

Ми зупиняємось на перехресті, поки інші автівки його проїжджають, і коли водій рушає, мені стає недобре. Якесь нехороше відчуття з’являється, і я міцніше хапаюсь рукою за двері.