Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Послання Ґуннара

LI

5 серпня 2012, 15:44 (UTC -5)

Хатина Тора Сандерса

Двері рипнули, із приміщення потягнуло солодкавим запахом цвілі. Левко протиснувся першим і ширше розчинив хідник, пропускаючи досередини інших.

Вони опинились у квадратній вітальні, що нагадувала залу невеликого ресторанчика. Більшість простору займали довгі столи із незграбно обструганих дощок, оточені плетеними стільчиками. Із боків попід стінами стояли лави, вкриті барвистими перуанськими ковдрами, а біля дальньої стіни стримів чи то кухонний стіл, чи то імпровізована барна стійка. За столом — дві шафи, що висвічували порожніми чистими полицями. Під стелею на дроті висіла електрична лампочка. Попри запустіння й дух мертвеччини, що ним просякнув кожен куток, відчувалося, що в хатині хтось живе. Столами й кріслами користувалися: на них не було ні пилу, ні павутиння.

— Агов! Є хтось живий? — гукнув Ґрем англійською.

Віконце було одне, ще й заліплене зеленню, тож у залі панував півморок. Левко пошукав очима вимикач біля дверей. Безрезультатно.

— Hay alguien aquí?[82] — повторив Семен іспанською.

Тиша.

Ян Фідлер, відсунувши одне з крісел, скинув наплічник і присів. Сидіння рипнуло під його вагою.

— Можемо продовжити спуск по річці та спробувати дістатися Пуерто-Мальдонадо до темряви, — запропонувала Сатомі. Місцина не здавалась аж такою похмурою, водночас відсутність мешканців і відносний порядок у вітальні наштовхували на думки про привидів, що ночами виходять із лісів і засідають у цій вітальні.

— Спробувати, звісно, можемо, — погодився Левко, — та я сумніваюся, що до заходу сонця ми догребемо до Пуерто.

— Він має рацію, — сказав росіянин, ставлячи свої речі на дерев’яну долівку. — Плоти кепські. Здуваються через годину. Маємо шанс не доплисти взагалі. Треба відпочити, а завтра подивимось, що можна зробити.

Ян глянув на Семена й Левка та кивнув.

— Цікаво, де цей Сандерс? — уголос міркував Левко. — Можливо, він уже склеїв ласти?

— Хто тут хоче моєї смерті? — голос пролунав так несподівано, що всі п’ятеро скрикнули, Ґрем і Сьома інстинктивно відскочили до виходу, а Ян хапнув повітря з таким звуком, наче вдавився персиковою кісточкою.

Від однієї з шаф біля дальньої стіни відколовся силует дебелого чоловіка з геть білою чуприною. Він ступив крок уперед, ліву руку поклав на стіл, праву тримаючи під столом. Між передпліччям і стегном стирчав приклад мисливської рушниці.

«Він стояв там увесь час, ми його не бачили», — відзначив Левко.

— Ти о’кей, брате? — запитав Семен, тремтячою рукою торкнувшись Янового плеча.

Той кивнув, хоча колір обличчя вказував на протилежне.

— Хто такі? — озвався силует.

— Ми мандрівники з… зі Швеції, — відповів українець, вирішивши, що зараз не час підкреслювати, хто якої національності. Він роздивлявся чоловіка. Вище від середнього зросту, з овальним нордичним обличчям, що досі не адаптувалося до тропічного сонця, довгим, але не занедбаним волоссям і колючими світлими очима, котрі, мов два люмінесцентні ґудзики, світились у мороці вітальні. Левко намагався не зважати на проскакування в голові запитань про те, що могло загнати симпатичного здорованя в таку глушину. Загнати навіки.

— І що, ви тут мандруєте?

— Ви ж чули, — спокійно мовив Лео, — ми вертаємося до Пуерто-Мальдонадо після походу в джунглі.

Хлопець очікував на запитання про те, куди конкретно вони ходили, проте помилився. Люмінесцентні цятки покруглішали й стали виразнішими — чоловік вирячив очі та перепитав:

— То ви повертаєтесь із лісів?

— Так, — підтвердив Левко.

— А скільки вас було, коли ви йшли в ліси?

— П’ятеро, а що?

— П’ятеро пішло, п’ятеро повернулось? — у голосі вчувалася недовіра.

— Саме так.

Чоловік окинув ватагу непривітним поглядом. Спершу затримався на кожному із хлопців, а під кінець дістався Сатомі. І погляд трохи потеплішав.

— Ви містер Сандерс? — ніяково всміхнувшись, запитала японка.

— Тор Сандерс, до ваших послуг, — старий відставив рушницю до стіни.

Хлопці безгучно видихнули.

— Ми хотіли б заночувати у вас, — озвався українець.

— Вам пощастило, ще хвилин двадцять — і ми розминулися б.

— Чому?

— Сьогодні неділя, я їду до Пуерто дивитися футбол і перекинути кілька кухлів пива. Хай хтось із вас дасть паспорт, я запишу дані. Розрахуєтесь, коли повернусь.

У Куско перемовини в хостелах вів Сьома, лише він знав іспанську, тож зазвичай саме йому доводилося давати паспорт. Цього разу Левко вирішив дати свій. Хлопець підступив до стола та, пошукавши в натільній сумці, що висіла на поясі, витягнув закордонний паспорт.

— Ось, будь ласка. Скільки берете за ніч?

— П’ятнадцять баксів з людини.

Забагато як для Перу. Водночас, зважаючи на те, що конкурентів у Тора було аж нуль, ціна виглядала цілком пристойною.

Тор дістав із шухляди обгорнений у целофанову плівку зошит для запису пожильців, який, судячи з того, як злиплись аркуші, востаннє розгортали щонайменше кілька років тому, іншою рукою взяв Левковий паспорт. В українських закордонних паспортах ім’я та прізвище пишуть спочатку українською, а потім у тому самому рядку через скісну риску англійською:

ЛЕВКО БАРТОШ/LEVKO BARTOSH

— Ае… Аебк… Аебко? — затинаючись, проскрипів Сандерс.

Кириличні літери завжди бентежать іноземців. Тор морщив лоба. З ім’ям він сяк-так упорався, сприйнявши кириличну «Л» за англійську «А», проте літера «Б» на початку прізвища цілковито сконфузила його. Не забираючи паспорт із руки норвежця, Левко прикрив пальцем частину рядка, надруковану кирилицею.

— Читайте звідси.

— Я б і сам розібрався, — пирхнув Сандерс, нарешті зауваживши слеш.

Він розгорнув пожовклий від часу журнал реєстрацій (українець зауважив, що заповнено лише три сторінки, а останній запис датований 3 березня 2009 року), після чого повернувся до паспорта, вчитався у прізвище і:

— Лео Бартош? — рвучко скинув голову.

Левко розгубився. Вилинялі очі старого пожирали його. Тор тупився в українця з якимось благоговійним заціпенінням, так, наче перед ним постав Джон Траволта чи — хай йому грець! — Джонні Депп власною персоною.

— Срань Господня, ти Лео Бартош? — повторив запитання старий.

Ледь почервонівши, Левко кивнув.

— Yep…[83] А що?

— Подумати не міг, що зустріну тебе, — зі щирим здивуванням прошепотів Тор. — Я не вірив навіть у те, що ти існуєш.

— Я… е-е… Звідки ви можете мене знати?

Очі старого хитро зблиснули.

— Ге-ге, — реготнув він. — А я й не знаю тебе.

— Тоді чому ви так зреагували? Чому ви мали думати, що зустрінете мене?

Тор витримав паузу, ніби вагаючись, чи говорити далі, а тоді продовжив:

— У мене для тебе лист.

LII

— Лист?

— Лист?! — Сьома та Ґрем визирнули з-за спини українця.

— Так, — витиснув усмішку Сандерс.

— Від кого?!

Замість відповіді Тор сягнув рукою до шухляди й видобув звідти стандартний DHL’івський пластиковий