Читати книгу - "Імператор, Кирило Легович"

Розділ двадцять четвертий 

О Всесвіте великий і нескінченний 

Ти поверни мене назад. 

У ті краї зеленої природи 

До рідної матінки-Землі! 

Письменник Ібрагім Азайманбали. З “Води минулого” 

Корабель вже приземлився біля наукової станції. З моменту розголосу про місцеперебування Імператора минув тиждень, але ці дні Марія та Ромул вірили у порятунок.  

На корабель хотіли потрапити й журналісти, але Адам Лейвер наполягав, що імператорській родинні не треба одразу налітати з питаннями.  

-Пане Ромуле! Я дуже радий вас бачити, - заходячи до колонії мовив Адам, тиснувши руку Імператору. 

-Господи, Адаме! Я не знаю чому навіть і радіти більше: порятунку чи твоїй присутності! - з радістю, обнімаючи Лейвера, мовив Ромул. 

-Пані Маріє, ви як завжди - неймовірна!  

-Адаме, ну досить тобі нас так вихваляти! Краще  ми швидше поїдемо додому. 

-Залюбки! Тоді я почекаю, коли ви заберете свої речі та сядете на борт. 

-Знаєш, нам нічого тут забирати, всі ж речи знищенні. Ну трохи чогось залишилося, але це так. Маріє, зможеш зібрати все? 

-А ще чого тобі, брате? Ну добре, нехай, це буде тобі подарунком на день народження,- розвертаючись мовила Марія. 

 Адам і Ромул пройшлись по колонії. Імператор провів йому коротку екскурсію. Він розповідав, де знаходиться той чи інший  відділ, лабораторії, супутникові системи та найсучасніші мікроскопи з телескопами - усе це знаходилося тут, під скляними куполами на Титані.  

Адама найбільше вразив сад, що був схожий на справжні ліси джунглів. Колишній міністр внутрішніх справ познайомився з пані Юзею та ще кількома співробітниками станції. 

  Марія зібрала речі. Вона все склала до однієї невеличкої сумки, яка вміщувала в собі декілька комплектів одягу. Данило стояв на вході біля кімнати й спостерігав за рухами Марії. Не важко було здогадатися, що хлопцю сподобалася принцеса. За час перебування імператорської сім’ї в колонії, вони не одноразово разом гуляли по скляним коридорам, ботанічному саду, та говорили про інженерію: тільки Марія говорила про генну, а Данило - механічну.  

-Ви вже їдете? - почав Данило, входячи до кімнати. 

-Так, корабель з Адамом Лейвером приїхав по нас. Я вже зібрала речі, тому це, мабуть, наші останні хвилини разом, - тяжко мовила Марія, йдучи до дверей. 

-Дякую, що розвеселили мені ці декілька тижнів. Я тут наймолодший серед всіх. Звичайно, з моїми колегами, веселимося тільки під час роботи, а так, я майже завжди один. 

-А якби в тебе був шанс виїхати з колонії, ти б це зробив? 

-Якби знайшли мені заміну, то так. Але зараз це практично неможливо. Без мене все тут розвалиться. 

 Марія вийшла з кімнати. Слідом за нею попрямував Данило, в кишенях якого був подарунок для принцеси. 

-Зажди, я маю для тебе подарунок, - витягуючи з кишені маленьку коробку, простягаючи  її Марії. - Скоріше, сувенір на пам’ять. 

 Дівчина взяла й відкрила цю коробку. У ній знаходились частинки поверхні Титану, на якому лежала гайка.  

-Гайка? Хаха! Оце сувенір! - з посмішкою 

На обличчі  мовила Марія. - Дякую за подарунок, і дякую тобі за проведені дні. 

 Вони непохитно стояли й дивилися один на одного. До поцілунку залишалися декілька митей, та Марія взяла хлопця й затиснула його у своїх обіймах. Данило не розумів того, що сталося, та через мить зробив те саме. Але ці декілька хвилин проявів почуттів, стали для них прощальними.  

Марія, а слідом й Данило, попрямували до входу, де Адам разом з Ромулом заждались молоду принцесу. 

-Ми можемо вирушати! Речі я зібрала, тому, Адаме, веди нас на борт! - радісно промовила Марія.  

-Як накажете! 

-Дякую вам всім, за теплу гостинність та доброту, яку ви нам надали. Я разом з моєю сестрою вдячні цій колонії, яка стала на нашому шляху. Як би не ви, ми б по цей час блукали тією пустелею Титану, і невідомо, що ж могло тоді бути далі. Ще раз, красно дякую! Ми не забудемо вашу турботу! На ваших очах, підписую ініціативу з надання від держави вам особистого супутника! - дякуючи всім мешканцям колонії мовив Ромул.  

 Імператор та Марія попрощалися з усіма науковцями. Данило стояв разом навпроти свого батька й споглядав, як на трап підіймалися Марія. В цей момент, він відчув у своїй кишені якусь тверду, маленьку річ. То була золота сережка з одним діамантом, що належала Марії. Це єдине, що дівчина могла віддати хлопцю на пам’ять. Він споглядав на корабель, що вже підіймався у небо й сподівався якнайшвидше побачитися з Марією. 

“Я відав тобі частину світу свого, аби ти ввела мене у рай своїх думок...”, - він згадав рядки поета, ім’я якого вже давно залишили його пам’ять. 

 Адам слухав історію їхньої подорожі: вибух корабля, блукання по Титану, колонія - все це вразило чоловіка, що навіть уявити не міг про таке.