Читати книгу - "Числа Харона"

VII

Попельський підвівся й глянув Ренаті просто в очі. Йому стало цікаво, що побачить у них: зніченість, занепокоєння, а може, звабницьку облуду, удавану принадність. Але в них нічого не було, лише сльози. Рената потупилася.

Знову сів на стілець. Весь спітнів, але не через спеку, чи різкі рухи, які виконував нещодавно, коли тягав Буйка по підлозі й обшукував його помешкання. Піт після фізичних зусиль чи високої температури теплий, а його заливала холодна хвиля. Попельського наче скувало кригою.

— Що ви маєте на увазі, Буйко, — запитав він, повертаючись боком до Ренати, — говорячи про алібі й співучасть? Співучасть у чому, пане?

Буйко широко всміхнувся. Шкіра на його обличчі й голові напнулася й порожевіла довкола плями на лисині.

— Я не вбивав цих жінок, а просто передбачив їхню смерть. Вона закодована в магічних квадратах, які ви, певне, розшифрували, бо як інакше потрапили б до мене? Ви математик! Кому ж іще було б відомо будь-що про когерентні функції? Та... повернімося до справи. Якщо я передбачив смерть цих жінок, то хіба міг не передбачити, що мене запідозрять у вбивстві? Отож я подбав про алібі, яке мені забезпечує панна Шперлінг. Якби ви хотіли це заперечити, довелося б довести, що панна Шперлінг бреше. А якщо ви це доведете, її звинуватять у співучасті. Ви ж бо не хочете, аби панну Шперлінг тягали по судах. Прості логічні висновки, чи не так, mon cher? Крім того, ви не допустите, аби вашу коханку in publico[55] проголосили панночкою легкої поведінки, яка ховається на шафі, побоюючись, що її помітять?

— Про що це він? — Попельський навіть не глянув на жінку, яка продовжувала стояти у дверях. — Яке ж це алібі, панно Шперлінг?

— Весь час я була разом із Леоном Буйком, — чітко проказала Рената, утупивши погляд у підлогу, — весь день 10 квітня й ніч з 10 на 11 квітня, а також день і ніч з 30 квітня на 1 травня.

Це були дати вчинення обох злочинів. Попельський відчував, що його щелепи й досі неначе скуті кригою. Тремтів від холодного поту. Руки дрижали, а підбори черевиків вистукували шалений ритм на дошках підлоги. Він розумів, що за мить Буйко зловтішатиметься його гнівом. Глузуватиме з нього подумки. Кепкуватиме з ревнивого й зрадженого коханця, якому він, Буйко, наставив роги.

Попельському спала на думку єдина можливість достойно вийти із цієї ситуації. Існував простий, радикальний і жахливий метод, аби довести Ренаті, хто тут справжній переможець. Спосіб продемонструвати тваринну перевагу одного самця над іншим. Достатню позначити свою територію сечею й забризкати нею суперника. Підійшов до Буйка, націлився на нього із браунінга й зазирнув глибоко в очі.

— На підлогу!

Коли математик сів на підлогу й важко схрестив по-турецьки товсті ноги, Попельський став на стільці над суперником і розстебнув ширіньку.

— Дивися, що я з ним зараз зроблю, — звернувся до Ренати. — Це мій раб, мій пес!

Але нічого він не зробив. Йому стало зле. Сопучи, як астматик, Попельський повільно зліз зі стільця й сів на нього. Буйко хихотів, Рената Шперлінг дивилася на Попельського. Довго, серйозно й безжально.

— Я закохалася у вас, — тихо мовила вона, — уже давно, ще гімназисткою. Мріяла про ваші сильні руки, ваші вуста. Писала до вас листи, а тоді потайки їх спалювала. Уночі крадькома виходила з дому, щоб постояти під вашими вікнами. Я не могла викликати у вас почуття, не знала, як це зробити. Ви були недосяжним польським професором, а я — сиротою, худою, нервовою єврейською старшокласницею... Я була така самотня в цьому проклятому місті, вчительки мене принижували, подруги з гімназії ненавиділи...

— А тепер ти вже навчилася альковних премудростей, га? — Попельський гірко всміхнувся. — Уже знаєш, що зробити, аби мужчина в тебе закохався? Це неважко. Коли така лялечка, як ото ти, затріпоче віями, чоловіки вже за мить мріють лише про одне: щоб стати твоєю підв’язкою.

— Я розповім вам про свої останні тижні в Страшні, — Рената мовби не чула цих слів. — Граф Бекерський годинами грюкав у двері моєї кімнати. А тоді, знаючи, що я перелякано дивлюся в шпарину від ключа, вдовольняв себе, стогнав і спускав на мої двері. Зустрічаючи мене в коридорі, миттєво витягав своє причандалля й силкувався увіпхати мені в долоню. Того дня, коли зникла його мати, графиня Бекерська, скинув штани, схопив мене за волосся й примусив стати навколішки. Але зганьбити мене не дозволив камердинер Станіслав. Він відіпхнув графа, а я втекла. Тоді російські бандити зв’язали Станіслава, а граф посмугував йому обличчя шпіцрутеном. Того ж таки дня лісник із Пукова таємно відвіз мене мотоциклом до Рогатина. До Львова я дісталася потягом. Там оселилася в Маріанни Столецької на вулиці Лінде. Я товаришувала з нею ще відтоді, як вона перебувала в Стратині як компаньйонка пані графині. У Львові я відшукала вас в університеті, прийшла на лекцію й благала, аби ви знайшли графиню. Але ви відмовилися. Через тиждень я вирішила повернутися до Стратила по свої речі. Від Станіслава, з яким ми часто спілкувалися по телефону, я знала, що нічого поганого зі мною того дня не станеться... У графа відбувалися дводенні політичні збори членів Національної партії, на яких його мали висунути кандидатом у депутати до сейму від львівського округу. Тож я зробила так, як планувала. Дорогою до Стратина зустріла вас на вокзалі в Ходорові. А тоді над річкою трапилося те, що трапилося... Так я жила. Серед болю й ганьби...

— Це неймовірно, ха-ха! — Буйко демонстративно зареготав. — То ви нею над цією річкою оволоділи?

— Я повернулася до Львова, на Лінде, — спокійно продовжувала Рената. — А там одного дня з’явився граф Бекерський. Маріанна Столецька віддавна була його утриманкою. Він відвідував її, коли господині не було. Я не знала про це, доки не побачила його в нашому помешканні. Навіть найближчі подруги приховують одна від одної брудні таємниці... Отож, Бекерський прийшов, був дуже люб’язний, пропонував мені фінансову допомогу. Я перелякалася, втекла й розшукувала вас. Лише ви могли мені допомогти... Знайшла вас у цій жахливій кнайпі, здається в Гутмана, так? Ми пішли до séparé, де мій коханий учитель, пан професор Попельський перетворився на ненависного переслідувача, графа Бекерського. Мій шляхетний джентльмен кинувся на мене й запхнув лапи під сукенку. Що мені залишалося робити? Довелося поїхати на Задвужанську,