Читати книгу - "Лють"

Він знову пішов у хазяйську спальню, впевнений, що таки щось недогледів. Спробував мислити так, як його інспектор з УДЗ, міс Лем, коли шукала контрабанду. Перевірив під матрацом, промацав подушки на предмет твердих грудок. Передивився взуття в шафі й сорочки в комоді.

Сорочки. Усі з дизайнерськими етикетками. М’які бавовняні, деякі — шовкові. Спіднє у Вуді було від Келвіна Клайна, піжами — «Нотіка».

— Господи, — прошепотів Джон. Ненависть до Вуді так його переповнювала, що він і дихати не міг. — Думай, — наказав він собі, наче це допомогло б. — Думай.

На туалетному столику стояли дві пляшки одеколону. Джона зацікавили не бренди, а те, що лежало між ними. Великий складаний ніж. Цей ніж Вуді мав при собі, коли вони були підлітками. Казав, що в торгівлі наркотиками доводилося стикатися з деякими нарваними виродками, і Джон йому вірив. Йому уявлялися серйозні «стрілки» й ризиковані угоди, коли двоюрідний брат хизувався гострим зазубленим лезом.

Вуді носив з собою ніж. Як він міг про це забути?

— Ви хто такий?

Джон рвучко розвернувся і нажахано побачив сусідку, яка стояла у дверях спальні. На ній був шовковий білий пеньюар і халатик. Наряд цей висів на її дитячому тілі, мов мокрий мішок на вилах. Голос у неї був як у маленької дівчинки, високий, майже писклявий.

— Що ви тут робите? — рішуче запитала вона, але Джон бачив у її очах переляк.

— Те саме я можу спитати у тебе. — Джон прикрив долонею ножа і покликав на допомогу авторитетний тон, яким дорослі звертаються до дітей.

— Це не ваш будинок.

— І не твій теж, — зауважив Джон. — Ти живеш у сусідньому.

— Звідки ви знаєте?

— Вуді сказав.

Вона подивилася на його руки, латексні рукавички, на ніж.

— Хто такий Вуді?

Джон зрозумів, що потрапив на слизьке. Напевно, дівчинка відчула його вагання, бо прожогом кинулася геть по коридору.

— Стій! — гукнув Джон і побіг за нею через вітальню, кухню. — Зажди! — закричав він, але вона вже вилетіла у відчинені двері й бігла подвір’ям.

На підході до паркану вона озирнулася через плече. Джон згадав, що в руці досі тримає ножа Вуді, усвідомив, який це має вигляд збоку, і зупинився. Вона знову завагалася, але тіло за інерцією продовжувало рух. Рух уперед.

Неначе в уповільненому відтворенні, він бачив, як вона падає. Боса нога зашпорталася в поламаній огорожі, голова вдарилася об землю. Джон чекав. Дівчинка не підводилася. Він почекав ще трохи. Вона не ворушилася.

Повільно він ступив на заднє подвір’я, відчуваючи під ногами газонну травичку. Він згадав, як уперше за двадцять років у «Коустелі», вийшовши на волю, пройшовся по траві. Його ноги звикли до твердого бетону і червоної глини Джорджії, втрамбованої до стану цегли тисячами чоловіків, які крокували по ній щодня. Трава на цвинтарі була такою м’якою, наче він по хмарах ішов, коли крокував за гробом матері до її могили.

Двадцять років — і він забув, яка на дотик трава. Двадцять років самотності, ізоляції. Двадцять років страждань і принижень, яких зазнавала Емілі, коли двічі на місяць відвідувала сина. Двадцять років гризоти Джойс і думок про те, яким чудовиськом є її брат.

І всі ці двадцять років Вуді жив на волі, за цей час отримав хорошу роботу, одружився, дружина народила йому дитину. Словом, у нього було життя.

Джон обережно переступив через огорожу. Опустився навколішки біля дівчини і, усвідомивши, що досі тримає в руці ножа, поклав його на землю біля себе. У тюремному шпиталі його навчили перевіряти пульс. Його в дівчинки не було. Та навіть без цього доказу він бачив її пробитий череп і розумів, що вона померла тієї миті, коли її голова вдарилася об великий камінь по той бік огорожі. На кварці лишилися сліди її крові, до поверхні прилипло пасмо довгого білявого волосся.

Джон сів навпочіпки. Думками він раз у раз повертався до того разу, коли востаннє побачив Мері-Еліс. Її очі. Він ніколи не забуде її очей, погляду, яким вона дивилася в порожнечу. Проте справжню історію того, що сталося, розповідало її тіло. Вона зазнала невимовно жахливих тортур. Перед його внутрішнім зором досі стояли збільшені фото, що їх на всезагальний огляд виставляли під час судового процесу, знімки, на яких було показано понівечене тіло Мері-Еліс. Він пригадав, як його тітка крокувала туди й назад перед присяжними і як тоді він думав, що даремно Лідія так робить, бо це тільки привертало їхню увагу до тих фотографій.

— Нічого, — сказав Джон Лідії, коли вона приїхала в «Коустел» і пояснила, що їхніх апеляцій більше не прийматимуть і, найпевніше, він помре в тюрмі. — Я знаю, ти зробила все, що змогла.

Лідія наказала йому не говорити про наркотики з поліцією, не згадувати Вуді, бо, якби він вплутав у це її сина, відкрилося б Джонове зловживання наркотиками в минулому, а їм цього не треба, чи не так? Якщо Вуді викличуть давати свідчення, він скаже правду.

А їм не треба, щоб Вуді сказав правду, чи не так?

Тієї ночі на вечірці Вуді сказав: «Без образ», — і кинув йому пакетик. Чи не тоді він вирішив замучити Мері-Еліс?

Без образ. Образи Джон уже давно не відчував. У нього взагалі не лишилося жодних почуттів — тільки лють горіла всередині, наче він напився бензину й запалив сірник.

Він опустив погляд на дівчинку. Ще дитина, проте водночас — посланець.

У шлунку все стислося, коли він засунув пальці, обтягнені латексом, їй у рот і підчепив язик великим і вказівним пальцями.

Усі Джонові біди були через Вуді. Настав час відплатити йому тією самою монетою. Найважливіший урок, який він засвоїв у тюрмі, — ніколи не чіпай чужої власності, якщо ти не готовий за неї померти.

«Вуді», — так він його називав, але то було хлоп’яче ім’я, а Вуді вже не хлопчик. Як і Джон, він став дорослим. Тепер його мали називати, як дорослого чоловіка.

Майкл Ормвуд.

Джон підняв ножа.

Розділ 20

15 червня 1985 року

— Тобі треба провітритися, — сказав Джон Мері-Еліс. — Не можна йти додому в такому вигляді.

— Ти коли-небудь цілувався з дівчиною?

Він зашарівся, і вона розсміялася.

— Марк Рід, — сказала вона. — Він вважає себе моїм хлопцем, бо поцілував мене після гри.

Джон мовчав, подумки проказуючи молитву про смерть Марка Ріда, квотербека футбольної команди, власника червоного «корвета» і гордого власника волосся на тілі, яким той придурок так любив хизуватися в роздягальні, наче кляті чіпендейлівські