Читати книгу - "Бурелов"

На мить Живчик сторопів: що за несусвітнє видовище! Поза всяким сумнівом, Професор не гримнув навзнак, бо хоч голова його була вочевидячки долі, вона зирила вперед, а не в небо. Аж це йому прояснилося: Професор Світлознавства шубовснув у драговину. Рідота вже сягала йому попід пахви.

Живчик зірвав із шиї хустину і обв’язав нею рота і носа — вона мала заступити маску. Відтак скинув довгий піратський каптан, вкляк на краю драговини і, щосили уп’явшись руками в комір та плечі, кинув другий його кінець Професорові.

— Хапайтеся за нього і держіться, — прохрипів він. — А я тягтиму.

Професор учепився за каптан. Живчик напружив ноги, відхилився назад — і цупив, як ще ніколи не цупив у своєму житті.

— Ух! Ух! Ух! — відчайдушно кректав він.

Збіса повільно Професор почав виринати із трясовини. Ось уже з’явилися груди, живіт…

— Ох, мої в’язи! — запхинькав Професор. — Мої бідолашні, безталанні в’язи!

— Ще трохи, — вичавив із себе Живчик. — Тільки…

Плю-у-сь… Чпок!

Грузьке багно випустило зі своїх лещат професорові ноги. Він лежав на землі долілиць.

— Професоре! — тривожно гукнув Живчик, перевернувши його на спину і витираючи з його виду налиплу грязь. — Професоре, вам мене чути?

Професорові тонкі потріскані губи розхилилися.

— Так, — ледь чутно прохрипів він. — Мені тебе чути… ти врятував мені життя.

— Ще ні, — відповів Живчик. — Але конче врятую. Залазьте мені на спину.

— Ой, Живчику, — запротестував Професор. — Я не подужаю… Ти не подужаєш…

— Догнав не догнав, а погнатись можна, — відповів Живчик. Він знову нап’яв на себе каптан, повернувся спиною до Професора і сів навпочіпки. Обнімайте мене за шию, — напучував він. — Отак. Добренько.

Далі, крекнувши з натуги, він випростався, підхопив Професора ззаду під кістляві коліна і пустився в дорогу. Ледве волочачи з утоми ноги, чимдалі від драговини… Чимдалі від ями з її отруйними випарами та фонтаном шпаркої грязі… Він усе плентав і плентав уперед бляклою болотистою пусткою. Жара спала. Повітря випрозорилося.

— А Скрида й досі ані сліду, — пробуркотав нарешті Професор. — Брехло, якого світ не бачив. Бере гроші, а тоді залишає всіх напризволяще. Певно, сидить зараз в отому своєму румовищі, задерши ноги на стіл.

Живчик звів голову і втопив очі в далину. Корабель начебто поближчав.

— Відкрите небо б його вхопило, цього підлого пса, — лайнувся Живчик і сплюнув. — Зі Скридовою допомогою чи без неї, а Дозорець, Камінний Штурман і ми з вами маємо надію пережити цю лиху годину. І так воно й буде, даю вам слово, слово капітана!

Ні, Скрида не було на розбитому кораблі, де він жив. Спершу пересвідчившись, що його ніхто не бачить, він одразу ж пірнув за скелю, ховаючись чимдалі від чужого ока, та й давай там качатися по болоту, аж поки з голови до п’ят укрився білою багнюкою.

— Розіграю власну пропажу, — хрипко захихотів він.

Далі Скрид, задоволений тим, що маскування вийшло на славу, зіп’явся на ноги і по власних слідах почухрав назад через Багнище — рівнобіжно до стежки, кудою рухалися небесні пірати. Він добре міг їх бачити, сам лишаючись невидимим.

— Тримайтеся стежки, ви, цвілі голови, — просичав він, минаючи Живчика і старого. — Ви ж не хочете, щоб вас поглинуло Багнище, правда ж? Цебто поглинуло ще до того, як у цьому виникне потреба!

Скрид біг вистрибом, не зупиняючись, — повз химерну постать у важкій кереї, повз ельфа-дубовика — той уже рачкував — і далі до тіла блукай-бурмила. Підійшовши ближче, провідник побачив, що на місце події він прибув не перший. Білі ворони вже шарпали тушу дзьобами та пазурами.

— Згиньте, білі гемони! — заревів Скрид і шарахнув до них, несамовито вимахуючи руками.

Білі ворони повідскакували назад на своїх пружистих лапах, роз’юшено крякаючи — але не розлетілись. Скрид присів. Хоча чималу частину туші ці ласі до стерва птахи уже спожили, ноги — здоровенні, волохаті, з гострими, як рапіри, пазурами були ще не торкнуті. Він нахилив голову набік, аби побачити, як ряхтять на сонці незліченні крихітні кристалики, застряглі в хутрі між пальцями.

— Золоте-е-се-е-нькі мої крупиночки-кровиночки, — криво посміхнувся Скрид.

Він зняв із ременя ножа і з незворушною вправністю повідтинав пальці та повкидав їх у шкіряну торбу.

Білі ворони лиховісно крякали і пронизливо лементували, знавіснілі від лютого розчарування.

— Та й по всьому! — звернувся він до них. — А решта ваше. — І з цими словами він завдав торбину на плече і знову гайнув вистрибом по болоту.

— Одному каюк, — захихотів він. — Четверо ще дишуть.

Дозорець був перший, кого він перестрів. Ельф-дубовик ще стояв навкарачки, хоч рухатися далі вже не мав сили. Дихав він надсадно і з присвистом. Скрид стояв, узявши руки в боки, і дивився згори вниз на цю жалюгідну істоту. За мить він обійняв ельфа-дубовика за плечі, шарпнув назад. Сяйнуло лезо ножа. Почулося булькання, ельф-дубовик схопився за горлянку — і звалився на землю.

— Я зробив йому ласку, далебі що так, — промимрив собі під ніс Скрид і заходився коло пальців. — Звільнив його від такої лютої муки.

Провідник підвівся і глянув уперед на постать у каптурі, що вперто, хоч і на превелику силу, верстала свою дорогу серед пустки.

— Ждеш ти мене, чи ні, — миркнув він, — а я вже тут.

Виснажливий перехід важким тягарем ліг на Живчикові плечі. Хоча професорська мантія огортала майже саму шкіру та кістки, вага вченого мужа, здавалося, невпинно зростала, поки хлопець без перепочинку волочив його по хлюпітливому застояному багні.

— Уже недовго, — підбадьорив його Професор. — Усього кілька кроків.

І раптом Живчик похопився, що поринає у тінь. Повітря вмить похолоднішало. Він звів очі догори. Над ним громадилася снасть великого розбитого судна. Серце Живчикові тьохнуло.

— Дяка Небові! — вигукнув він.

— Дяка Живчикові, — поправив Професор.

Живчик пустив Професорові коліна і обережно поставив його на ноги.

— У-у-х! — зітхнув він, і його руки немовби самохіть звелися вгору. — У мене таке відчуття, ніби я зараз полечу!

Професор співчутливо похитав головою.

— Невже я