Читати книгу - "Колекція гадів"

Отже, цілий робочий тиждень, тобто п'ять перших вересневих днів, хлопець акуратно, мов вартовий, котрий склав військову присягу, чекав щоранку Оксану-Тіну на лавці біля її під'їзду. Вона виходила точно в один і той самий час, бо хоч і була дівчиною, проте відзначалася неабиякою пунктуальністю — адже після тріумфального для її музичного колективу літа тендітне дівча і далі тримало на собі весь «Гурт Тіни». Денис підхоплював її сумку, і вони йшли до школи, розмовляючи про різні неважливі речі. Стороннім слухати їх було б нецікаво. А самі вони, напевне, забували, коли розходилися по своїх класах, про що говорили цього ранку.

Власне, в школі Денис і Оксана перетиналися на перервах нечасто. Не годиться хлопцеві йти до дівчачого гурту. Та й дівчина в хлопчачій компанії теж не дуже добре сприймається. Поки що їм було досить ранкових зустрічей та репетицій «Гурту Тіни», на яких Черненко тепер став своєю людиною. І зайвих запитань присутність стороннього не викликала: він не сторонній, він — друг цілої групи. Не просто друг — рятівник, навесні врятував честь і гідність команди від привидів.

Словом, у понеділок зранку Денис уже за традицією стовбичив біля будинку Оксани і чекав, поки дівчина вийде. Вона вийшла, як завжди, вчасно, і друзі неквапом, бо час уже давно розрахували, рушили крізь двори у напрямку школи.

Події, що сталися за мить, розгорталися стрімко. Настільки стрімко, що в Черененка навіть не було часу на аналіз та оцінку ситуації. Він просто автоматично діяв.

Коли Денис і Оксана стали біля світлофора, чекаючи зеленого сигналу, збоку біля Черненка вигулькнув невисокий, непоказний, чимось схожий на мишу Юра Балабан з восьмого «Б», Оксанин однокласник.

— Баба! — крикнув він, нахабно штовхнувши Дениса.

— Що? — від несподіванки в того забракло повітря.

— Не звертай уваги! — втрутилася Оксана.

— Ага, соплі їй витри! — дедалі більше нахабнів Балабан.

На них почали звертати увагу інші перехожі. Денисове обличчя стало пурпуровим від припливу крові.

— Ану, скотино, повтори!

— Повторю! Баба! Бабську сумочку носиш! Усі-мусі-пусі, миленький мій! — Балабан гидко поплямкав губами.

А тоді зробив те, чого від нього зовсім не чекали: простягнув руку, схопився за ручки Оксаниної сумки, рвонув. Хоча Денис тримав її досить міцно, він усе ж не чекав такого нападу. Ручки вислизнули з його руки, і наступної миті Балабан уже стрибав біля газетного кіоску, що стояв кроків за десять від переходу.

— Денисе, стій! — крикнула Оксана.

Проте після всього, що сталося, не було в цілому світі такої сили, яка зупинила б Дениса Черненка від бажання спіймати та жорстоко покарати зухвальця. Юра Балабан ніколи не вирізнявся не лише відмінними оцінками з фізкультури, а й взагалі доброю фізичною підготовкою. Та й до цього моменту Денис не пригадував випадку, коли б Юра сікався до сильніших за себе. Навпаки, він постійно шукав захисту або крутився в компанії таких, як сам, непомітних середнячків.

Але хто б міг подумати, що Балабан так швидко бігає!

Він рвонув від Дениса з місця зайцем. Штовхаючи перехожих, промчав трохи тротуаром, потім шаснув у найближчий двір. Черненко пер за ним, мов розлючений танк. На ходу він скинув наплічника, Оксана підхопила його, спробувала навіть пробігти кілька метрів за другом, та зрозуміла — марно. Тому, розгублено зупинившись, не знала, що робити далі: чекати його тут чи нести наплічника до школи. Бо якщо затриматися ще трохи — дорога в клас проляже через кабінет директора.

Тим часом у дворах народу виявилося менше, і Балабан розвинув швидкість, перестрибуючи через лавки і форсуючи дитячі майданчики. Та хоч як він старався, відстань між ним та Черненком швидко скорочувалася.

Нарешті добігши до невеличкого ряду гаражів, Балабан ковзнув між ними і зник. Черененко на мить зупинився, прикидаючи можливий шлях відходу ворога. А тоді рішуче кинувся ліворуч, навперейми йому. Лише з того боку, куди він зараз поспішав, можна було пробратися до дірки в бетонному паркані й вибратися через дворик на сусідню вулицю. Інакше шансів для втечі тут, у закапелку, практично не лишалося. Хіба втікач настільки знахабніє, що піде напролом.

Оббігши дальній гараж, Денис шаснув у невеличкий прохід між ним і парканом. Є! Балабан саме намагався боком пролізти в дірку. Стрімкий ривок, тертя плечем об паркан — і ось уже рука Дениса хапає Юру за рукав.

Щось різко та боляче кольнуло. Ніби на трояндовий шип наскочив.

Зойкнувши, Денис відсмикнув руку. На долоні — тоненька кривава борозенка.

Миті вистачило Балабану, аби забратися геть. Та все ж таки Оксанину сумку він кинув просто під паркан, цілком справедливо розсудивши: в даний момент сумка переслідувачеві важливіша, ніж розправа.

Черненко провів утікача мстивим поглядом. Нічого, Балабан від нього нікуди не дінеться. Ось тільки чого він так знахабнів? Ясно, хлопець з паралельного гуляє з його однокласницею. Проте в Оксаниному класі були й більш достойні люди, яким би така комбінація могла не сподобатися. Правда, більш достойні й повелися б відповідно. А тут така дрібнота, як Балабан...

Та ще й голку чи шпильку до рукава присобачив. Хитрий, гад. Може, він щось знав таке, про що Денис поки не здогадувався...

Так чи інакше, підхопивши врятовану сумку, Денис неквапом повернувся назад. Це зайняло ще якийсь час і він не без утіхи переконався: Оксана не чекає на нього, а поспішила до школи. Бо тепер він точно запізниться, і можливі наслідки собі вже уявляв.

Двоє вартових із Групи залізного порядку з усмішками на писках чекали на нього біля входу. Цього разу Денис виявився єдиним, хто запізнився: минулий тиждень надав решті кілька показових уроків. Найприкрішим виявилося те, що одним із вартових був не хто інший, як Вова Завгородній.

— Здоров, чемпіоне! — з неприхованою втіхою вигукнув він, навіть підморгнувши йому, мов старому приятелеві. — Чого це ти запізнюватися придумав? На цілих десять хвилин — непоганий початок для понеділка! І чого це ти бабську сумочку носиш, га?

Він поправив свою широку червону пов'язку, ще раз підморгнув.

— Чого мовчиш?

— Треба щось казати?

— Не мені. Сам підеш чи повести? Ти знаєш, куди.

Черненко з гордо піднесеною головою пройшов повз наглядачів у бік директорського кабінету. Сам відкрив двері, зайшов. Назустріч йому з-за столу підвівся Плазун Федорович. Губи розтягнулися. Очі не посміхалися.

— Стукати треба. Вчили? — Денис промовчав. — Нічого, навчишся. Ну що, —