Читати книгу - "Митькозавр iз Юрківки"

Та сьогодні, мабуть, ми неабияк прислужилися сусідам своїм приїздом, бо дядько Гнат таки відклав свою науку до завтрашнього.

– Доброздоров’ячка, – крикнув хтось із вулиці.

– Ну, починається, – прошепотів Митько. – Зараз півсела сюди збіжиться. Ходімо десь сховаємось, – і дременув не дуже ввічливо за хату. Я подався був за ним, але тут мене перепинив той же голос:

– Куди це ти, Митю, чи не впізнаєш мене?

Я озирнувсь. У хвіртку заходив дідок у темних смугастих штанях, вправлених у запилені чоботи, в синьому бувалому в бувальцях піджаку й кашкеті.

– А, драстуй, Гнатовичу, – одповіла Митькова бабуся, визирнувши з погреба.

– Здрастуйте, – зніяковіло привітався я.

– Ну і змінився ж ти, – хитнув головою дідок, зупиняючись серед двору.

– Га? – долинуло з погреба.

– Змінився, кажу, Демидівно, онучок твій, – повторив дідок, придивляючись до мене. – Підріс.

– Аякже, підріс, – радо погодилась бабуся, брязкаючи внизу посудом. – Ти ж його коли бачив, два роки тому?

– Еге ж, два роки. Ніби погладшав трохи.

– Та де там погладшав! Худющий, як і був.

– Е, ні, який же він худющий. Опецькуватий… А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло.

– Та де ж потемніло? – од того дива бабуся аж вилізла з погреба і кинула погляд на мене.

– Тьху, Трохиме, та чи ти не бачиш! Це ж не Митько!

– Отож-бо й видно, що не Митько, – охоче погодився той. – А хто ж? – поспитав жваво.

– Приятель його, Сергій. Разом приїхали.

– А-а, – спокійно, аж ніяк не дивуючись, мовив дідок. – Я й дивлюсь – ніби не Митько. А воно й виходить, що Сергій. Да-а, – продовжував, вмощуючись на приступці ґанку. – Зараз, улітку, всі своїх дітей кудись одсилають. То в табори, то ще десь, а як нема куди, то до бабусь. Оце й до Дмитрівни теж онук приїхав, старшенький, правда, за ваших, – Василь. Дак той на велосипеді ганяє. З собою привіз розібраний. Бабуся до нього кинулась, мовляв: «Онучку мій рідний, як же давно не бачились». А він їй: «Обережно, – каже, – бабо, не чіпайте мого чемодана, бо в мене тут велосипед». Не встигла вона й слова сказать, як він уже той велосипед витягнув, склав у момент і ходу з дворища. Дмитрівна в ґвалт: «Куди ж ти?!» А він тільки рукою махнув: мовляв, одчепись. А години за дві приїхав і каже: «Це в мене тренування такі, точно за графіком». Значить, – пояснив уже від себе дід, – як пробило, скажімо, першу годину чи яку там, то ти хоч спиш, хоч їси, а скачи на велосипеда й паняй куди очі бачать. Отаке! Ну а ви, – спитав, – теж на велосипедах ганять будете?

– Ні, – промимрив я. – Нам треба колекцію збирати.

– А-а, ну, збирайте. А захочете, то приходьте в гості. Я ваш, так би мовити, найближчий сусід. Отут же, за вашою хатою, і моя стоїть. Та Митько знає. А де ж він сам?

– Зараз прибіжить.

– Ну, то ще побачимося, – потюпав він до хвіртки.

– Митю, – загукала бабуся. – Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? – посміхнулась до мене.

– Ще й як, – кинувся до вмивальника Митько.

* * *

– Ну, як там у вас, все гаразд удома? – цікавилась бабуся.

– Угу, вше, – ствердно кивав головою Митько, запихаючись голубцем.

– А як доїхали?

– Добре, – одказував Митько, простягаючи руку до глечика з молоком.

– То чому ж тато не повідомив? – допитувалась бабуся. – Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима.

– Не знаю, – відповідав Митько, наливаючи собі киселю. – Ми й самі дивувалися.

– Телеграми не дали, – не вгамовувалася старенька.

– Телеграми! – скрикнув Митько.

– Ну так, що ж тут дивного?

– Телеграми! – мов йому замакітрилось, ще раз скрикнув Митько.

– Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина!

Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою поглянув на друга.

– Ох, я ж розтелепа! – скочив він на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. – Ай-я-яй! Ось же вона, тато написав! Я ж і подавсь був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім…

– Забув про телеграму? – закінчила бабуся. – Еге ж?

– Еге ж.

– Ех ти, – провела рукою по Митьковій голові. – Наїлися?

– Наїлися, спасибі, – дружно закивали ми.

– А тепер куди?

– Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку…

– Ну, ідіть, ідіть. Таж на обід не запізніться.

Розділ III

Озеро. Змії люблять сіно

Щось дзумить і дзумить мені у вусі, і од того в’їдливого звуку я розклепляю повіки. В кімнаті півтемрява. Митько спить поруч на розкладачці, а у вікно товчеться і товчеться головою і тому, мабуть, ще більше чманіє настирна муха.

«От капосна», – думаю я собі, коли це:

– Агов, Демидівно, – чийсь пронизливий голос. – Діждались-таки онучка?

– Діждалась, Дмитрівно, діждалась. Приїхав із приятелем своїм.

– А де ж то вони, чи вже подалися кудись?

– Сплять іще. Потомилися з дороги. Та й городські ж, люблять поспати.

– А он мій Василь теж городський, а ще зрання на свій велосипед, – найшла чим хвалитись! – та гайда з двору.

«Ага, так це баба того Василя, – подумав я. – Ану-ну», – і підскочив до вікна. Проте вікно виходило в город, і видно було лише картоплиння. Тоді я поторсав Митька за плече.

– Вставай, Митю, он Василева баба прийшла.

– Га? – сонно озвавсь той.

– Баба прийшла Василева, отого велосипедиста.

– Тю! То це треба мене будити, – позіхнув товариш. – Хай собі хоч сто баб, що тобі до них?

– Та нічого. Я думав, тобі цікаво буде.

– Ціка-аво, – знов позіхнув товариш. – Що там цікавого? – І раптом, мов оце не він щойно ледь одірвався од подушки, скочив на ноги. – Ну, збирайся швидше. Бери морилку, я – сачки, та й підемо.

– Зразу? – скрививсь я.

– А чого відкладати? За три дні назбираємо, а там гуляй собі, скільки хочеш.

– Ага, назбираєш за три дні.

– Хіба це довго? Сачком – раз, в морилку – два, в коробку – три, шпилькою – чотири. От і все!

– А курінь?

– Так само собою. А куди ж ми, по-твоєму, йдемо? Туди! Обладнаємо курінь, а як залишиться час, то, може, щось і вловимо.

– О, – полегшено зітхнув я. – Оце я тебе пізнаю. А то аж злякався спершу. Звідки, думаю, такий запал.

– А як же інакше, а