Читати книгу - "Маленька принцеса"

Міс Мінчін цього ранку побачила Сару, коли та заходила до класної кімнати, щоб провести урок французької для своїх маленьких підопічних. Дівчинка зайшла до кімнати пружним кроком, на її щоках сяяв рум’янець, а кутики рота були підняті в усмішці. Сарин квітучий вигляд приголомшив міс Мінчін. Для неї це було справжнім потрясінням. Звідки в цієї дитини сили? Що все це означає? Міс Мінчін покликала Сару до свого столу.

— Ви виглядаєте так, наче не усвідомлюєте, що вас покарано за ницу поведінку, — сказала вона. — Невже ви зовсім втратили почуття вини?

Правду кажучи, будь-яка дитина — та навіть і дорослий — не може бути чи бодай здаватися нещасною, якщо вдалося ситно поїсти і солодко виспатись у теплі й затишку. А тим більше, коли засинати пощастило у казці, що виявилася дійсністю. Хіба ж тоді вдалося б стримувати вогники радості, що блимали в очах? Міс Мінчін була щиро вражена виразом Сариних очей, коли почула від дівчинки цілковито шанобливу відповідь.

— Перепрошую, міс Мінчін, — мовила Сара. — Я розумію, що мене покарано.

— Що ж, постарайтеся не забувати про це. Бо виглядаєте ви так, ніби отримали у спадок багатство, — з вашого боку це нахабство. І пам’ятайте, що вас сьогодні позбавлено їжі.

— Так, міс Мінчін, — відповіла Сара. Коли вона відвернулась, її серце гулко забилось від спогадів про вчорашній день. «Якби мене не врятували чари, — думала дівчинка, — сьогодні було би просто нестерпно!»

— Вона не виглядає аж такою голодною, — прошепотіла Лавінія. І насмішкувато додала: — Поглянь на неї. Може, вона вдає, ніби добре поснідала.

— Сара — не така, як інші, — промовила Джессі, спостерігаючи, як Сара проводить урок для менших учениць. — Інколи я її навіть побоююсь.

— Дурниці! — відмахнулась Лавінія.

Цілісінький день Сарині очі сяяли, а щічки пломеніли рум’янцем. Прислуга кидала на неї здивовані погляди й перешіптувалась, а в маленьких блакитних очицях міс Амелії стояло збентеження. Вона не могла збагнути, як дівчинці вдається так сміливо зносити вияви благородного гніву. Зрештою, це було властиво Сарі — уперто і хоробро зносити образи.

Ретельно все обдумавши, одне Сара вирішила твердо. Дива, що відбувалися, треба зберігати в секреті, якщо тільки вдасться. Якщо міс Мінчін забагнеться обстежити горище знову, звісно, все стане відомо. Проте не схоже, що вона принаймні якийсь час виявить таке бажання, якщо тільки не закрадуться якісь підозри. За Ерменґардою і Лотті наглядатимуть з усією можливою суворістю, тож навряд чи їм вдасться потай пробратись до неї в гості ще раз. Ерменґарді можна розповісти про все і довіряти, що вона збереже таємницю. Якщо Лотті про щось довідається, її теж слід буде переконати, щоб вона тримала язика за зубами. А може, чари й самі подбають про те, щоб захистити свої дива.

«Та хоч би що сталося, — цілий день казала Сара сама собі, — хоч би що сталося, у світі є добра душа, що називається моїм другом — моїм другом! Навіть якщо я ніколи не довідаюсь, хто це, не зможу подякувати йому, я більше не почуватимусь такою самотньою! Чари зробили для мене диво!»

Цього дня погода стала ще огиднішою, ніж раніше, — на вулиці було страшенно вогко, брудно, холодно. Сарі загадали безліч доручень, кухарка була дратівлива без міри — знаючи, що дівчинку покарано, вона не стримувала жорстокості. Та хіба все це мало якесь значення, якщо чари довели своє існування через невідомого друга? Вечеря, якою пригостилася Сара напередодні, дала їй сили, дівчинка знала, що сього дні знову спатиме в затишку й теплі. І хоча Сара, природно, зголодніла до вечора, все ж вона відчувала, що протримається до завтрашнього ранку, коли їй знову даватимуть їсти. Сара змогла піднятись до себе в кімнату лише пізно ввечері. Дівчинці наказали займатись у класній кімнаті до десятої вечора, проте вона захопилась і засиділася за книгами допізна.

Сказати правду, коли Сара піднялася сходами і спинилась перед дверима на горище, вона відчула, що її серце б’ється швидше.

— Звісно, можливо, все вже забрали з кімнати, — прошепотіла вона, намагаючись набратися сміливості. — Може, все це позичили мені на одну жахливу ніч. Але диво сталось — і воно в мене було. Справжнє.

Вона штовхнула двері й увійшла. Тоді спинилася, притулившись до дверей спиною, зітхнула і стала оглядатися навсібіч.

Чари діяли знову. І це було справді так, бо тепер вони лишили по собі навіть більше, ніж раніше. Вогонь палав, язички полум’я танцювали в коминку навіть веселіше, ніж раніше. На горищі з’явились нові речі, й кімната змінилася до невпізнання — щоб повірити в це, Сарі закортіло протерти очі. На столику знову стояла вечеря — цього разу не забули й про тарілку та чашку для Беккі. Пишно розшита східними орнаментами парча накрила стареньку полицю, і на ній стояло кілька прикрас. Усе негарне й потворне в кімнаті, що можна було приховати драпуванням, закривала ошатна тканина. Зі стін звисали барвисті завіси, прикріплені гострими цвяшками — такими гострими, що їх вдавалося забити в дерево й штукатурку навіть без молотка. До стін прикріпили кілька великих віял, а на підлозі лежали великі подушки для сидіння. Дерев’яну скриню накрили килимом і поклали зверху кілька подушок — тож вона перетворилась на диванчик.

Сара повільно відійшла від дверей, сіла і заходилась роздивлятися дивовижні зміни.

— Таке враження, ніби ожила казка, — промовила вона. — Все точно, як у казці. Здається, якби я чогось побажала — жменю діамантів чи торбину золота, — воно б миттю з’явилося! Я б навіть не здивувалася. Хіба ж це моя комірчина на горищі? А я — хіба та сама замерзла Сара, вбрана у дрантя? Подумати тільки, я все вдавала й вигадувала, і бажала, щоб усе це справдилося! Справді, моє найбільше бажання — щоб казка стала дійсністю. А тепер я й сама опинилась у казці. Наче я й сама — її частина, тож можу перетворювати все довкола.

Вона підвелася, постукала у стіну до в’язня із сусідньої камери, і в’язень з’явився.

Коли Беккі увійшла, вона ледве не перечепилась через подушки, що лежали