Читати книгу - "Зачаровані музиканти"

Матвій подумав і сказав просто:

— До своєї Пані.

- І ти думаєш, що ти їй потрібний такий, голий і босий? Спершу б заробив грошей, вбрався…

— Мені б тільки подивитись на неї. Я їй слуга, а не коханок.

— То вона що, княгиня?

— Вона…

Матвій затнувся, і до серця йому приступила млість, а перед очима замерехтів туман із золотими іскорками. Він пробурмотів:

— Невільно…

Невільно говорити про неї, бо вона гнівається. Він почав поволі відходити, і це було неприємне відчуття — боліла голова, нудило, в роті пересохло. Старий уважно спостерігав за ним. Далі зітхнув, подивився на ріку, котра мінилася під сонцем, і сказав:

— Буває…

— Що ви, діду, про це можете знати?

— У цій ріці втопилася моя дівчина, — пояснив старий. — Поки був молодий, шукав її поміж русалок. А як постарівся — нащо вона мені молода, навіть як знайду? Не впізнає, насміється…

— А чого вона втопилась?

— З нуді. Не при собі була. Думав, оженюся, помудріє. Тут позавчора я теж одну, причинну, перевозив. Правда, старшу, ніж моя Текля. Казала, що йде шукати свого князя.

— Може, й мене ви вважаєте за причинного? — зі злістю спитав Матвій.

Старий швидко зиркнув на нього, а далі широко посміхнувся беззубим ротом:

— А ти як думав?

Дунай

Видно, така доля була в старого перевізника — возити причинних через ріку, що звалася Дунай, і відділяла один світ від іншого. Та й сам він був не зовсім з того світу, що звався Яв. Люди називали ріку Дністер, а він вперто — Дунаєм. Як у пісні: «Тихо тече Дунай, тече, а ще тихше дівка косу чеше…» Або: «Не перейти Дунай-річку глибокую…» Або ще є така пісня «Червона ружа трояка», де жінка мовить до лихого мужа: «Лишу ти діти, діти ти лишу, а сама піду за Дунай». Часом люди самі не знають, про що співають, бо ніхто з них не був за Дунаєм.

Коли Матвій сів у човен, ріка здалась йому дуже широкою. Може, такою її робив плаский берег на тому боці, порослий зеленою травою. А що було далі, він не бачив, бо сонце сліпило очі.Тиха течія заколисала хлопця, бо ж цілу ніч він викопував і садив кущі шипшини, не знати навіщо. Прокинувся уже на березі й побачив, як до нього йде Пані з вінком на голові й очима, як у наполоханої сарни. З лицем білим як мармур, бровами, зрослими на переніссі. Уся така напружена, насторожена. «Це — сон», — подумав Матвій, продовжуючи йти до неї й вдихаючи запах квітів. Він бачив, що їй теж сниться цей сон, і що на правій руці вона має золоту каблучку, отже, має мужа. Його охопили відчай і щастя. Він знав, що не відпустить її.Мало просто дивитись на неї.Мусить торкнутися її.Без жодного слова. Бо слова змусять їх прокинутися, а, отже, отямитися і розбігтися. Бо те, чого вони хочуть, є смертним вироком для них.

Покірна й ласкава, вона тремтіла, коли Матвій взяв спершу її за одну руку, тоді за іншу, а далі обійняв, відчуваючи, що вона справжніша й живіша, ніж усі ті жінки, яких він торкався чи міг би торкатися увпродовж усього людського життя.І те, що сталось між ними, не можна описати словами. Таких слів не було тоді, й нема тепер, і хто знає, чи колись вони з’являться. Це було наче перехід однієї свідомості в іншу, злиття крові в один бурхливий потік, політ на запаморочливій висоті, тисячі образів, один прекрасніший за інший: міста, обличчя людей, краєвиди, квіти, дерева, море, зірки.І все це ніби музика. Вона не щезла, просто зупинилася, як зупиняється серце.

Хлопець побачив, що він лежить на білому пласкому камені, а човен Перевізника вже на середині Дунаю.

Знову під землею

Згори капала вода, і були вони так глибоко під землею, що, здавалось, скоро цій землі настане кінець, й почнеться якесь інше небо.

— Се ще пусте, — мовив чоловік-олень, який теж почувався не дуже затишно в тісному коридорі, - нам треба буде перейти підземну ріку, а як не знаєш броду, легко можна втопитись.

— А тебе не болить голова від тієї штуки? — раптом спитав Боніфацій, задихаючись від вологих випарів і незрозумілого запаху чогось такого, що просочувалося крізь камінь, либонь із самого пекла.

— Гм, — буркнув чоловік-олень і не побажав відповісти на таке дурне питання

Люди, вони такі: спершу слабенькі, налякані, безпомічні, а як тільки їм попустиш — одразу починають рубати дерева, краяти землю залізом, і плодитися. Ну, плодитися, звісно, добра справа, але ж є і закон виживання. Хвора істота стає поживою для здорової, або харчем для дерев чи трави, а не нудить світом, вважаючи, що усі повинні з нею панькатися.

— А що робити з безсмертям душі? — спитав Івась, почувши його думки

— Для душі, - відказав поважно чоловік-олень, — навіть ліпше, коли вона покидає тіло. Їй немає різниці,чи тіло живе, чи мертве.

Тут і Боніфацій мусив своє сказати:

— Убивати гріх! Я кажу про людей.

— Хто б говорив! — обурився чоловік-олень. — Люди вбивають людей, а тоді сміють говорити про якийсь там гріх. А ті ваші лови!

Його аж пересмикнуло від огиди. А Івась мовив ущипливо:

— Але й ти один із нас, хоч з рогами. Поводиш себе як людина: вогонь розпалюєш, вариш їсти, шиєш одежу. Якби твої роги спиляти, міг би й до міста піти.

— Не треба, — раптом тихо мовив Боніфацій, поклавши руку хлопцеві на плече. — Недобрі слова кажеш. Я б усе віддав, аби мати крила й відлетіти туди, де мене ніхто не буде боятися. Ти ще малий і не знаєш, як чоловік мучиться на цьому світі й інших мучить.І ніхто не знає, доки так буде.

Чоловік-олень лише посміхнувся криво, таким дурним видалось йому це людське белькотання.

Невдовзі вони вийшли на берег невеликої підземної ріки. Вода в ній виблискувала, як вороняче крило.

— Як називається ця ріка? — спитав Боніфацій, бо люди ж усьому дають імена.

— Дунай, — відказав чоловік-олень. — Перейдемо, і на тому боці буде вже наше князівство.

— Як перейдемо? — здригнувся Боніфацій, уявивши, яка зимна тут вода. — Та тут глибоко. Я плавати не вмію.

— Дурне мовиш, чоловіче. Ти не знаєш, що то за ріка. Схоче — пропустить, а схоче — втопить. Мене це вже не стосується, а з вами як вийде.

Чоловік-олень спокійно увійшов у воду ріки й спершу напився. Вони не бачили, як він переходив, бо все вкрив туман.