Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

— А ти з характером. Нічого, це мине, — посміхнувся Касій і несподівано сказав: — Роздягнись.

— Що? — не зрозуміла Маріка.

— Не бійся. Я нічого з тобою не зроблю. Ти занадто цінний товар. Але я хочу подивитися, за що виклав таку купу грошей.

— Про що ти говориш? Які гроші? — сторопіла Маріка.

— Ті самі, які з мене зідрав цей шахрай Камо.

— Це він заплатив тобі, щоб ти взяв мене на корабель, — сказала Маріка.

— Хто?! Камо?

Капітан із боцманом перезирнулись і дружно зареготали.

Відсміявшись, Касій сказав:

— Цей пройдисвіт не заплатить за похорон власної бабусі. Скоріше, він продасть її вставну щелепу. За тебе він зірвав добрячий куш.

— Значить, він продав мене? Але цього не може бути. Люди не речі, щоб ними торгувати.

— Продати можна все, знайшовся б тільки підходящий покупець. А на таку красуню, як ти, охочий завжди знайдеться.

— Як ви смієте! Це брехня. Камо не міг так учинити.

Чоловіки знову розреготались.

— По-твоєму, він благородний лицар? А для мене він головний постачальник. Майже всіх, хто сидить у трюмі, він доставив.

— Так ці бідолахи не каторжники?

Тільки тепер до Маріки почав доходити зміст огидної сцени, що розігралася на березі. Вона раптом зрозуміла, що витрішкуватий каже правду. Нещасний, якого забили на пристані, збирався напасти аж ніяк не на Касія. Його плювок влучив за призначенням. А вона наївно вважала Камо своїм заступником! Та він міг претендувати на титул чемпіона серед негідників!

У голові в Маріки запаморочилось, чи то від качки, чи то від новини, що приголомшила її. Вона мов крізь вату чула слова Касія:

— Ці люди — раби. Але хтось із них помре, мов каторжник, а комусь пощастить. Життя в рабстві може бути цілком пристойним. Ось ти, приміром, якщо не брикатимешся, можеш улаштуватися й жити, розкошуючи.

— Я скоріше помру, аніж у рабстві житиму, — сказала Маріка.

— Поговорила й досить, а тепер гарненько послухай, що я скажу. Тут командую я. Будеш слухняною, як сир у маслі купатимешся. А чинитимеш опір, я зумію навчити тебе покірності.

Він простягнув порослу чорними волосинами спітнілу руку й наказав:

— Цілуй.

Маріка не зрушила з місця.

— Ти що, оглухла?

Боцман підштовхнув її ззаду. Маріка підійшла до работорговця і плюнула на простягнуту для поцілунку руку.

— Ах ти погань! Здумала показати свій норов? Накажу — цілуватимеш мені ноги, — капітан обернувся до боцмана: — В трюм її, аж поки одумається.

Чинити опір і вириватися було марною справою. Безмежні морські простори робили втечу неможливою. До того ж Маріка воліла сидіти в трюмі з іншими невільниками, а не виконувати примхи навіженого работорговця. Дівчину зіштовхнули вниз. Кришка люка зачинилась у неї над головою.

У трюмі панувала напівтемрява. Світло проникало тільки через ґрати у стелі. Внизу стояв густий сморід від немитих людських тіл. Після свіжого морського повітря тут було нічим дихати. Люди з сірими виснаженими обличчями сиділи й лежали просто на брудній підлозі. Чимало з них страждали від морської хвороби, але зараз усі на мить забули про качку і насторожено спостерігали за новенькою.

— Що, не догодила панам? — порушила мовчання жінка.

На вигляд було важко сказати, скільки їй років: тридцять чи п'ятдесят. Вона була зовсім не стара, та тяжке життя зістарило її завчасно.

— І не догоджатиму, — твердо заявила Маріка і, гордо підвівши голову, труснула густою кучмою волосся, мов норовиста конячка.

— Краще скорись. Однаково ти нічого не доможешся, — порадила жінка.

— Це точно. Он Дем'ян плюнув у негідника.

Тому — що божа роса, а цей тепер загинається.

До берега не дотягне, — мовив хтось із темряви.

У кутку, скорчившись, у самоті лежав той самий бідолаха, який на пристані кинувся на Камо.

Його лице вкривав піт. Дихання з хрипом виривалось із грудей. Здавалося, кожний вдих дається йому з неймовірним зусиллям.

— Йому треба на свіже повітря. Тут він задихнеться, — сказала Маріка і постукала в кришку люка кулаком.

— Пусте. Ми вже просили. Вони його не піднімуть, поки живий. Не стукай. Ти їх тільки даремно злиш, — похмуро зауважив високий темношкірий чоловік.

— Але ж тут він може померти. Вони мусять це зрозуміти, — заперечила Маріка.

— Їм на нас наплювати, хоч ми всі передохнемо як мухи, — сказав темношкірий.

Люди згідливо закивали. Маріка помітила, що всі уникають хворого, мов отара, що збилася докупи, бачачи загризену вовком вівцю. Чоловік був іще живий, але від нього вже відреклися.

Сцена на пристані знову постала в неї перед очима. Цей сміливець єдиний із усіх повстав проти рабства. Чому саме він