Читати книгу - "Сицилієць"

Досі збентежена, Ґрацієлла провела їх до вітальні, де сиділа за книжкою герцогиня. Господиня жестом відіслала покоївку з кімнати, роздратована несподіваним вторгненням, і різко мовила:

— Мого чоловіка немає. Чим можу допомогти?

Ґільяно не міг їй відповісти. Він був ошелешений красою кімнати — найбільшої, яку він коли-небудь бачив, та ще й, на його подив, круглої, а не квадратної. Золоті завіси прикривали величезні вікна — від підлоги до стелі, скругленої банею, наче в соборі, та ще й розписаної херувимами. Книжки були всюди: на софі, на столику для кави, у спеціальних шафах вздовж усіх стін. На стінах були розвішані великі барвисті картини в масивних рамах, усюди стояли величезні вази з квітами. Срібні й золоті коробочки розкидані на столах, що схилялися перед огрядними м’якими кріслами й канапами. У цій кімнаті легко могли б поміститися сто людей, однак у ній була лише ця самотня жінка, вбрана в білий шовк. Крізь відчинені вікна кімнату заповнювали сонце, свіже повітря й вигуки дітлахів. Ґільяно вперше зрозумів звабливість багатства, адже це гроші можуть створити таку красу, і завагався, чи плямувати її своїми нетактовністю й жорстокістю. Треба зробити те, що зробити слід, не лишаючи шрамів на цій прекрасній сцені.

Герцогиня терпляче чекала його відповіді, вражена привабливістю й чоловічою силою цього юнака. Вона помітила, що він замилувався її кімнатою, і трохи дратувалася з того, що її власної краси він не завважив. Герцогині було шкода, що юнак — очевидно селянин — не з її кіл, де невинний флірт видавався цілком пристойним. Усе це змусило її дещо грайливіше, ніж зазвичай, сказати:

— Даруйте, юначе, але якщо ви в справах маєтку, то вам доведеться повернутися іншого разу. Мого чоловіка немає вдома.

Ґільяно подивився на жінку, відчувши напад тієї злості, яку відчуває бідний чоловік до багатої жінки, що до певної міри стверджує свою над ним зверхність, якою завдячує лише багатству та соціальному становищу. Він ввічливо вклонився, відзначивши разючу каблучку на її пальці, і мовив вдавано сумирно:

— Я маю справу до вас. Мене звати Ґільяно.

Утім його іронія була змарнована: герцогиня надто звикла до рабської підлесливості своїх слуг і сприйняла її як належне. Освічена жінка, вона цікавилася книжками та музикою й була зовсім байдужа до буденних сицилійських справ. Вона нечасто читала місцеві газети, вважала їх варварськими, тож ввічливо відповіла:

— Дуже приємно познайомитися. Ми бачилися в Палермо? Можливо, в опері?

Аспану Пішотта, який із цікавістю спостерігав за всією сценою, відкрито розреготався й пішов до вікна, щоб перехопити слуг, які могли зайти з того боку.

Трохи злий від сміху Пішотти, але зачарований невіглаством герцогині Ґільяно твердо сказав:

— Люба герцогине, ми з вами ніколи не бачилися. Я розбійник. Моє повне ім’я — Сальваторе Ґільяно. Я вважаю себе захисником Сицилії, і мета мого нинішнього візиту до вас — попросити пожертвувати ваші коштовності для бідних, щоб вони могли з радістю відзначити свято Різдва Христового.

Герцогиня всміхнулася, не вірячи власним вухам. Юнак, чиє обличчя й тіло розбудили в ній невідомий раніше голод, не міг зичити їй зла. Цей натяк на небезпеку заінтригував її. Такою історією цілком можна хвалитися на світських раутах у Палермо. Тож вона невинно всміхнулася й сказала:

— Мої коштовності зберігаються в банку Палермо. Якщо вдома є якась готівка, можете її забрати. З мого благословення.

За все її життя ніхто й ніколи не сумнівався в її словах, навіть у дитинстві вона ніколи не брехала. Нині це сталося вперше.

Ґільяно подивився на діамантову підвіску на її шиї. Він знав, що жінка бреше, але вагався, чи робити йому те, що слід зробити. Тоді кивнув Пішотті, що вклав пальці до рота й тричі свиснув. За кілька хвилин біля вікна з’явився Пассатемпо. Його низька, кремезна й огидна постать, зле, пошрамоване обличчя могли б належати героєві лялькового театру. Лице було широке, майже без чола, і через густе чорне волосся й навислі над очима брови він скидався на горилу. Розбійник усміхнувся герцогині, показуючи великі жовті зуби.

Поява третього бандита нарешті налякала герцогиню. Вона зняла підвіску й віддала її Ґільяно.

— Це вас задовольнить? — спитала вона.

— Ні, — відповів Ґільяно. — Люба моя герцогине, я людина м’яка. Але мої колеги зовсім інакші. Мій друг Аспану, попри свою красу, такий же безсердечний, як і його вусики, які розбили вже стільки сердець. А чоловік біля вікна, хоч він і мій підлеглий, сниться мені в жахіттях. Не змушуйте випускати їх на вас. Вони яструбами увірвуться до вашого саду й заберуть ваших дітей у гори. Принесіть мені решту ваших діамантів.

Герцогиня побігла до своєї спальні й за кілька хвилин повернулася зі скринькою коштовностей. Їй стало розуму сховати кілька дорогоцінних речей, перш ніж винести її. Вона віддала скриньку Ґільяно, і той їй ґречно подякував. Тоді звернувся до Пішотти.

— Аспану, — сказав він, — герцогиня могла про щось забути. Піди до спальні, перевір про всяк випадок.

Пішотта майже відразу знайшов сховані прикраси й приніс їх Ґільяно.

Той тим часом відкрив скриньку, і його серце радісно підстрибнуло від вигляду самоцвітів. Він знав, що вміст скриньки може кілька місяців годувати всіх жителів Монтелепре. І ще радісніше було від того, що герцог купив ці скарби на гроші, отримані потом його робітників. Герцогиня нервово заламувала руки, і він знову помітив на її пальці величезний смарагд.

— Люба герцогине, — сказав він. — Як безглуздо з вашого боку було намагатися обдурити мене, сховавши ці речі. Я чекав би такого від