Читати книгу - "Зоряний лицар"

Відьма простягнула юнакові срібну монету й продовжувала:

— Ця монета заговорена. Вона шлях до скарбу вкаже. Кинь її через ліве плече та скажи: «Гріш до гроша йде, гріш слідом веде». Вона тебе просто до скарбу приведе. А на те, що срібло на шишки обернулося, не зважай, адже що в усіх на очах — те не твоє. Скарб потрібно від чужих очей ховати. Як скажеш: «З’являйся скарб не всім на очі, ні бідному, ні багачеві, а тільки кому схочу», — скарб і з’явиться.

Гліб узяв монетку і, щоб перевірити, чи не обдурила його стара, голосно вимовив заклинання. Негайно всі шишки знову обернулися на срібло.

— Спасибі. Ну, вже цю монету я сховаю подалі, щоб її не вкрав жоден злодій, — сказав Гліб, засовуючи копійчину за пазуху.

— Даремно хвилюєшся, — розсміялася відьма. — Монета із секретом. Її в тебе ніхто не може ні відняти, ні вкрасти. А тепер прощавай, — сказала Лісовиця й зникла.

Навколо стояла тиша. Лише з гілки на гілку перестрибнула білка. Вона подивилася на Гліба блискучими круглими очима, стрибнула на сусідню гілку й озирнулася, наче кликала за собою. Юнак пішов за пухнатою провідницею. Білка поскакала далі. Поміж гілками миготів її хвостик. Незабаром ялинник залишився позаду. Гліб ледь встигав за білкою, намагаючись не впустити з очей рудого вогника, що мерехтів на вітті. Час від часу білка зупинялася й чекала на нього. Раптом вона стрілою злетіла вгору й зникла в листі.

Гліб розгублено спинився, та несподівано почув іржання коня. Він поспішив на звук. Вузька стежина довела його до бурелому й обірвалася. Іржання пролунало вже ближче. Пробравшись через замшілі повалені дерева, що поросли височенною кропивою, Гліб здивовано зупинився. Перед ним була знайома галявина. Кокетливі дерева горобини так само хизувалися своїм вбранням, і так само похмуро стирчав серед них сухий корч. Біля нього як ні в чому не бувало перебирав копитами кінь. Він радісно заіржав і потягнувся до господаря. Спочатку Гліб не повірив своїм очам, і лише доторкнувшись до теплої шовковистої морди рисака, зрозумів, що той йому не ввижається.

Юнак підійшов до корча, але цього разу дива не відбулося. Порохнявий пень так і залишився кістяком висохлого дерева, в якому не зосталося й тіні життя. Мара пройшла, і тільки срібна монета в кишені нагадувала про те, що все це було насправді.

У вогнищі, складеному із грубо обтесаного каміння, сухо потріскували поліна. Вони виблискували золотом, і в їхніх надрах народжувалося полум’я. Його жадібні язики облизували казан, що висів на ланцюзі, немов хотіли скуштувати вируюче в ньому вариво. Вогонь розфарбував низькі зводи печери багрянцем і грав відблисками на колбах і склянках, розставлених на полицях, збитих із грубих дощок.

Біля вогнища метушилася худорлява стара в рудуватій спідниці. Від жару її обличчя лисніло. Маленькі очиці, ніби чорні намистини, поблискували в сітці зморшок. Сиві пасма вибилися з-під вилинялого чіпця. Вона бурмотіла під ніс заклинання, то помішуючи вариво дерев’яним черпаком, то кидаючи в нього якісь трави. Рухи її були швидкими й рвучкими. Поділ спідниці віявся з боку на бік, як лисячий хвіст, недаремно її прозвали Віщункою з Лисячої Нори.

Споконвіку Віщунка влаштовувала підступи спочатку матері Гліба, Златі, потім самому хлопчикові. Останнім часом Відьма не на жарт розлютилася, і на те була причина. Гліб урятував душу герцогині Агнеси, яку Віщунка чіпко тримала у своїх руках. Відтоді відьма не знаходила собі місця. Вона дала обітницю будь-що-будь помститися зухвалому хлопчиськові, який насмілився кинути їй виклик.

Раз на місяць, у повню, відьма заварювала особливе зілля, щоб вивідати, чи не прийшов Зоряний лицар зажадати повернення боргу. Раніше чи пізніше це мало статися, і їй не хотілося пропустити такого видовища. Вона одна знала, де шукати гаманець. Нікому і на думку не спадало, що вона теж була по той бік магічного Дзеркала. Ніхто не брав її в розрахунок, а дарма.

Відьма перемішала густе вариво й кинула в казан жаб’ячий камінь. Печера тієї ж миті наповнилася їдким чадом. Відьма скоромовкою забурмотіла:

Поступово сморід розвіявся. Відьма схилилася над казаном, пильно вдивляючись у чорнильно-фіолетове зілля. Раптом по ньому пробіг сполох, а потім повільно, немов знехотя, з’явилася картина: до фонтана в палацовому парку з піднебесся спускався сліпучий лицар на білому коні.