Читати книгу - "Щаслива суперниця"

Я мав на увазі ту ганебну бійку, що відбулася між жінками Едгара у фенах, після якої леді Бертрада прибула до мене з розхитаними зубами й розбитою губою. Мій Колумбанус тоді зробив усе можливе, щоб зберегти її красу.

У Бертради блиснули очі.

— Ця повія заплатила мені хоча б частину боргу! — тріумфально прошепотіла вона. Але за мить її знову охопив страх: — А мій чоловік? Невже він упізнав мене?

— Граф Норфолк може тільки здогадуватися. Але ви тяжко хворі й уже кілька днів поспіль не залишаєте опочивальні.

Я повідав їй про все, що почав протягом останніх годин, і графиня трохи заспокоїлася.

— Воістину, отче, саме небо послало мені вас!

Так-то воно так, та сама Бертрада ніяк не могла вважатися подарунком небес. Цю марнославну красуню було нескладно використати для своєї мети, і з її допомогою отримував чималий зиск для себе й для абатства. Тому скористався моментом і попросив графиню прикласти свою печатку до документа, який мав намір відіслати королю. Це було прохання про звільнення міста від торговельних мит і інших платежів на всіх торгах і ярмарках у королівських володіннях. Якщо король погодиться… не беруся навіть описувати, які прибутки це принесе Бері-Сент-Едмундс. Однак на випадок, якщо графиня дорікне мені за корисливість, мав готове пояснення, що прохання, датоване заднім числом, і зможе послужити зайвим доказом того, що вона не відлучалася з резиденції.

Коли вже в темряві я йшов, аби відслужити месу в соборі, настрій у мене було піднесений. Я не тільки зумів замести сліди, але й заручився підтримкою в справі надання місту й абатству таких пільг, яких не мало жодне місто в Англії! Тому на вечірній службі мій голос звучав тріумфально:

— Sanctissime confessor Domini, monachorum pater et dux, Benedicte, in ferectede pro sua salve…[18]

А про що я думав у ці хвилини? Про те, що головне зараз — терпляче вичікувати й стежити за тим, що почне граф.

Однак Едгар ніяких дій не починав. Принаймні звісток не надходило. Я вважав це розумним — тільки дурень сторчголов кидається чинити суд і розправу, не маючи вагомих доказів. Не можна скидати з рахунку й те, що граф зовсім не був зацікавлений у розголосі того, що сталося на болотах. Тим часом настав Великий Піст. У цей час я завжди почувався трохи пригніченим. На жаль, я не позбавлений гріха обжерливості. І якщо в звичайний час у абатстві вкушали їжу двічі на день, то тепер лише один раз. А сир і зелень — не надто добра їжа для чоловіка моєї комплекції.

Але моє становище зобов’язувало мене неухильно приносити таку жертву. Для священнослужителя будь-який гріх — гріх подвійний. Я ніколи не забував про це, пам’ятав і тоді, коли брехав, плів інтриги, а часом і підбурював до найтяжчого гріха людиновбивства. Усе, що говорить із цього приводу Писання, я знав не гірше за батьків церкви, однак думав, що все добре, вчинене мною, рано чи пізно переважить чашу моїх гріхів. Що ж благого я зробив у цій скорботній юдолі?Та взяти хоча б те, як зріс вплив Бері-Сент-Едмунс, як зміцнів культ святого Едмунда, а сонне абатство в глушині під моїм пастирським керуванням перетворилося на чи не найзначніший центр паломництва. Сотні людей знайшли тут дах, їжу й роботу, а наша бібліотека стала однією з найбагатших у Європі, її відвідують богослови й учені з далеких країв. Завдяки прочанам і моєму вмінню укладати угоди не гірше за тамплієрів обитель багатіє рік у рік, і до моєї думки прислухаються багато духовних і світських сеньйорів. І хіба мої хартії не полегшили долю підвладних абатству й місту людей?

А тут приспіла звістка про те, що на святкування Великодня в Бері-Сент-Едмунс має намір прибути на богомілля сама королева Аделіза.

Чи ж це не почесне свідчення могутності довіреної мені обителі? Хіба все досягнуте мною не варте того, щоб Вищий Судія глянув крізь пальці на мої дрібні слабкості — наприклад, на ненависть до вискочки-сакса?

Із цим почуттям я нічого не міг вдіяти. Є чимало гріховних почуттів у людській природі, й моя душа кожної миті в руці Всевишнього, але впокоритися з піднесенням Едгара Армстронга мені над силу. Свого часу я впокорився з убогістю, в якій ріс, коли був одним із молодших синів дрібнопомісного лицаря, і з тим, що мене рано вирвали з родини та віддали в монастир. Там мені довелося впокоритись із необхідністю послуху, впокоритися настільки, що незабаром я зрозумів: покірливістю й раболіпством можна домогтися не менше, ніж талантом і прагненням досконалості. І невдовзі провидіння почало посилати мені одну нагороду за одною. Останній із усіх, я помалу почав просуватися вперед: із простих ченців у наставники послушників, потім я став особистим переписувачем настоятеля, субпріором, пріором і, нарешті, абатом.

І я був би всім задоволений, якби доля не поставила на моєму шляху Едгара Армстронга. Цей нестерпний хлопчисько виявився настільки зухвалим, що посмів відшмагати мене батогом! На моїй спині дотепер горять шрами після того. Можливо, я й заспокоївся б, якби знав, що Едгар згинув у мирській суєті, одержав від долі всі ті удари, на які цілком заслуговував. Але цей сакс повернувся — і повернувся з тріумфом. Я був змушений зважати на нього, визнавати його владу й силу навіть після того, як він очорнив мене в очах короля під час заколоту, який підняла моя підопічна Гіта Вейк. Двічі він накликав на мене ганьбу, й двічі моє ім’я стало приводом для глузів.

Рани святого Едмунда! Чи міг я не намагатись помститися!